Київ, 05 липня 2026.- Нинішні історичні суперечки між Варшавою та Києвом виглядають лише верхівкою айсберга, під якою ховаються століття складних соціально-психологічних та геополітичних взаємин.
1. Скільки років Україна та Польща були у складі однієї держави?
Якщо брати загальний час, коли українські та польські землі входили до кордонів однієї спільної держави (незалежно від того, хто ким керував), цей період складає 365 років.
Він ділиться на три великі етапи:
Річ Посполита (1569–1795 роки) – приблизно 226 років. Від Люблінської унії, коли Королівство Польське та Велике князівство Литовське об’єдналися, до яких приєдналася Україна, і до остаточного третього поділу Речі Посполитої (російська імперія забрала собі найбільшу частину територій, зокрема Курляндію, Литву, західну частину Білорусі та залишки українських земель, що досі залишалися під Варшавою (Західну Волинь). Королівство Пруссія отримало центральні польські землі разом зі столицею Варшавою, а також Підляшшя та Мазовію. Габсбурзька монархія (Австрія) приєднала до своїх володінь південно-польські землі (так звану Малу Польщу) разом із Краковом та Любліном, а також частину українського Підляшшя. Після цього поділу суверенна польська держава зникла з політичної карти Європи на 123 роки – аж до завершення Першої світової війни у 1918 році).
Російська імперія (1815–1915 роки) – майже100 років. Після Наполеонівських війн так зване Царство Польське увійшло до складу Російської імперії, де вже перебувала більша частина сучасної України (Наддніпрянщина, Поділля, Волинь). Вони залишалися в одній імперії до Першої світової війни.
Радянський блок / СРСР (1939–1941, 1944–1989 роки) — майже 44 роки. Період, коли Західна Україна була приєднана до СРСР, а Польська Народна Республіка перебувала під тотальним контролем Москви в межах соціалістичного табору (Варшавський договір та РЕВ).
2. Скільки років Польща володіла більшою частиною нинішньої України?
Якщо говорити саме про політичне, економічне та військове домінування Польщі над більшістю українських територій (включно з Київщиною, Брацлавщиною (Поділлям) та Волинню), то цей період тривав 79 років.
Початок (1569 рік): До Люблінської унії більшість українських земель перебували у складі Великого князівства Литовського (де руська шляхта мала значні права). Проте у 1569 році, безпосередньо перед підписанням унії, польський король Сигізмунд II Август своїми універсалами вилучив з Литовської держави і включив напряму до складу Корони Польської Підляшшя, Волинь, Брацлавщину та Київщину. Саме тоді польська шляхта масово рушила на ці землі, засновуючи свої латифундії.
Кінець (1648 рік): Це пряме й тотальне володіння більшістю України закінчилося з початком визвольних змагань Богдана Хмельницького. Повстання Війська Запорозького назавжди підірвало польську владу на Наддніпрянщині.
Хоча за Андрусівським перемир’ям (1667 рік) та Вічним миром (1686 рік) Польща повернула собі Правобережжя України, вона вже ніколи не контролювала Україну в колишніх масштабах, оскільки Лівобережжя та Київ відійшли до Гетьманщини під протекторатом Московії.
Отже, безпосереднє панування польської Корони над більшою частиною сучасної України (як географічного цілого) тривало порівняно недовго – трохи менше століття (79 років між Люблінською унією та Хмельниччиною), але саме цей інтенсивний період кріпацтва та релігійного тиску закарбував у народній пам’яті образ “польського пана”.
3. Події на Волині чи операції Армії Крайової у 40-х роках ХХ ст. – це гострі, трагічні, але відносно свіжі рани. Як видно, коріння взаємних упереджень сягає часів Речі Посполитої. Тривале домінування польської шляхти на українських землях – від Галичини й Поділля аж до Черкащини та Лівобережжя, сформувало стійку асиметрію стосунків. Для польської свідомості ці простори століттями сприймалися як “Креси Всхудні” (східні окраїни), така собі внутрішня індія, простір цивілізаційної місії та економічної експлуатації. У цьому контексті українське селянство часто маргіналізувалося, зводилося до статусу “холопів”, чия культура, мова та релігія (православ’я чи згодом уніатство) вважалися “нижчими” порівняно з культурою “панів”.
Цей архетип пана і холопа, на жаль, виявився надзвичайно живучим. Коли сучасні польські політики чи публіцисти зверхньо повчають Україну щодо євроінтеграційних реформ чи трактування власної історії, в українському суспільстві миттєво спрацьовує історичний тригер. Це сприймається не як дружня критика, а як спроба повернутися до старої матриці домінування, де Польща виступає “старшим братом” або адвокатом, який має право карати чи милувати.
З іншого боку, сучасний польський ресентимент підживлюється втратою цих територій і культурного впливу. Психологічно важко прийняти, що землі аж до Черкас, де колись височіли магнатські замки й квітла польська культура, тепер є суверенною Україною, яка будує власну ідентичність без огляду на Варшаву чи Москву.
Тому нинішнє охолодження – це не лише про ОУН-УПА чи Волинь. Це про болісний процес деколонізації свідомості обох народів. Польщі доводиться вчитися бачити в Україні абсолютно рівного, самодостатнього партнера, а не колишню провінцію. Україні ж – позбуватися комплексу жертви й захищати свої інтереси без остраху образити колишнього “пана”. Поки цей ментальний злам не завершиться, будь-який привід – від зернової кризи до історичних дат, ставатиме тригером для давніх образ.(УВести)