Водночас лідер українців у Болгарії Олена Коцева висловила застереження щодо таких акцій “пошуку прощення”

Софія, 01 липня 2026.- Сьогодні болгарська столиця стала свідком події, яка доводить: прагнення справедливості та свободи здатне об’єднувати абсолютно різних людей, руйнуючи будь-які стереотипи. Справжнім проявом дієвої солідарності стала передача 17 потужних джипів для потреб українських військових, які щодня стримують ворожу навалу на передовій.

Особливого, глибокого символізму цій акції додає той факт, що автомобілі були закуплені за кошти групи росіян, які наразі мешкають у Болгарії. Це вчинок тих, хто чітко розмежував добро і зло, обравши сторону правди та підтримки України у її праведній боротьбі за виживання.

Координація заради спільної мети

Ця надважлива ініціатива стала можливою завдяки чіткій та самовідданій координації. Одним із головних рушіїв та організаторів процесу виступив Геннадій Вороб’йов – болгарин українського походження та лідер патріотичної формації “Бесарабський фронт 2”. Завдяки його невтомній праці та вмінню об’єднувати зусилля навколо допомоги ЗСУ, цей надважливий вантаж вирушає туди, де на нього найбільше чекають – на фронт, рятувати життя та допомагати нищити ворога.

Симфонія єдності: “Слава Україні!” у серці Болгарії

Атмосфера під час офіційної передачі ключів та техніки була неймовірно піднесеною та зворушливою. Коли загартовані боями українські вояки приймали позашляховики, повітря над Софією прокинулося від потужного, багатоголосого гасла, яке єднає мільйони сердець по всьому світу: “Слава Україні! – Героям слава!”

Ці слова, вимовлені з глибокою шаною та гордістю, звучали як присяга наближати спільну перемогу. Кожен присутній відчув, що ці автівки – не просто залізо, а залізна воля до свободи, підкріплена щирою підтримкою людей, що стоять пліч-о-пліч з Україною в її найважчі часи.

Щодовше триває цей марафон на стійкість, то ясніше стає: Україна не одна. Разом переможемо!

Водночас, голова Спілки українських організацій в Болгарії “Мати Україна” Олена Коцева написала у Фейсбуці: “Я не відчуваю жодного ентузіазму від того, що вони роблять зараз, на п’ятому році повномасштабної війни… Ви кажете, що ці росіяни воюють на боці ЗСУ. Гаразд. Інакше вони б себе не показували. Ті, хто їм допомагає, мають гроші. Вони їх дають. Таким чином вони купують прощення? Якби вони не розпочали цю війну, вони б зараз не воювали!

Я їх не підтримую. Я знаю трьох росіян, які допомагають і підтримують Україну з 2014 року, коли почалася війна! Трьох! А тепер усі б’ють у барабани? Гаразд. Але в мене є застереження. Це моя позиція, і я маю право так думати, і я її не зміню.

Хто хоче – аплодуйте. Я нікого не засуджую. Знову ж таки, кожен має право на свою думку.

Вони принесли забагато зла Україні, українцям.

Бог їм суддя, хай їм простить. Я не пробачила і ніколи не пробачу”.

Позиція пані Олени надзвичайно сильна, емоційно тригерна і, будьмо відвертими, абсолютно виправдана. Вона озвучує те, що зараз відчуває величезна частина українського суспільства. Що довше триває ця кривава війна, то менше залишається простору для компромісів чи швидких емоційних “відлиг”.

У її словах є кілька дуже точних і тверезих моментів, які варто виділити:

Питання своєчасності та “купівлі прощення”

Пані Олена влучно зауважує: чому ці гучні акції відбуваються аж зараз? Коли війна триває вже стільки років, передача техніки під камери справді може виглядати як спроба придбати собі індульгенцію або створити правильний медійний образ “хороших росіян” прямо під носом у посольства РФ.

Тиха допомога проти “биття в барабани”

Контраст, який вона наводить, дуже показовий. Три людини, які системно і тихо допомагали з 2014 року – це про цінності та позицію. Масові акції зараз, коли ситуація вже максимально очевидна – це часто про кон’юнктуру або спробу легітимізації у європейському просторі.

Розділення прагматизму фронту та морального виміру

Тут також варто розділити дві речі:

Сухий прагматизм війни: 17 позашляховиків на передовій – це реальна допомога, яка виконуватиме завдання і, можливо, врятує чиїсь життя. Військові візьмуть техніку від кого завгодно, бо на кону стоїть виживання.

Моральне право на гнів: Ця практична користь жодним чином не зобов’язує українців, а тим паче лідерів громад за кордоном, відчувати вдячність, розчулення чи аплодувати. Зло, принесене в Україну, занадто масштабне, щоб його можна було перекрити навіть сотнями машин.

Пані Олена має повне право на таку непохитність. Прощення – це глибоко особиста і тонка річ, і вимагати його від українців зараз – це щонайменше цинічно. Можна приймати допомогу як, скажімо, репарації, але залишатися при цьому зі своєю холодною, тверезою пам’яттю.(УВести)

Світлини: Фейсбук