Київ, 20 вересня 2025.- 19 вересня 1919 року у Києві росіяни розгромили одну із найстаріших україномовних книгарень – “Київська Старина”. Вони спалили 40543 книжки українською мовою, пише у Фейсбуці Дмитро Олексієнко.

Книгарня була розташована на Безаківській вулиці (нині – Симона Петлюри) у Києві, неподалік залізничного вокзалу. Її заснували члени «Київської Старої Громади».у 1898 році, майже одночасно з видавництвом і часописом. Завідував нею Сергій Єфремов зі «Старої Громади». Безпосередньо опікувався роботою книгарні її управитель — старенький Василь Пилипович Степаненко (Василь Літописець) – фольклорист, діяч Братства тарасівців.

Книгарня була справжнім центром українського культурного життя в Києві. Худий і кволий Василь Пилипович два десятиліття порався на милицях у тісноті та напівсутінках за прилавком книгарні та виховував цілі покоління українських патріотів, надихав любов’ю до гнобленої Батьківщини. Ця скромна людина вміла зовсім непомітно щепити в молоді душі особливу пошану до рідної справи. Він був переконаним самостійником, із сталим державницьким світоглядом. Придбавши новинки, покупці повертались до книгарні обговорити уже прочитане.

З часом мінялись власники, назва. Але асортимент залишався – україномовні книжки та періодика.

Влітку 1918 р. тут оселилась Книгоспілка – щойно зорганізований видавничий кооператив. В книгарні ще залишались величезні запаси книжок і останніх видань і навіть вже великих раритетів. Починаючи з березня 1917 року, всі передреволюційні видання розпродавались незвичайно швидко.

Київ вкотре переживав зміну прапорів: червоний прапор спочатку змінив синьо-жовтий, а в останні дні серпня 1919 року – російський триколор.

На Царській (тепер Європейській) площі було розтрощено бюст Шевченка. Встановлений ще Центральною Радою новий стиль календаря було скасовано – повернулись до старого. Чиновники, які працювали у структурах УНР, не могли розраховувати на продовження карʼєри.

На памʼятнику Богдану Хмельницькому відновили нещодавно знищені написи “Волим под царя восточного, православного” та “Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия”.

Відновили друк чорносотенної газети “Киевлянин”. В першому ж номері на передовиці поставили фотографію Денікіна та його звернення “К населению Малороссии!”.

З міського бюджету припинили фінансування українських гімназій: денікінці дозволяли витрачати на ці цілі виключно приватні кошти.

19 вересня 1919 р. у книгарню на Безаківській навідався чоловік, який замість того, щоб придбати книжку, оголосив, що книгарня має бути зачинена. Зчинився скандал. Виявилось, що це був представник «Комісії Будиловича”. Працівники книгарні добре знали це прізвище вже покійного на той час відомого українофоба, професора Антона Будиловича, члена-кореспондента Петербурзької академії наук. Його дисертація була присвячена мові первісних словʼян. Він видавав газету “Окраины России”. Син Борис наслідував свого батька.

Співробітники книгарні відмовились припиняти торгівлю. Посланець “від Будиловича” став погрожувати викликом денікінської “Государственной стражи”. Перед такою загрозою довелось поступитись. Домовились, що буде складено список наявних в магазині книжок, торгівлю буде припинено, і книгарі відправились до Будиловича. Розмова у готельному номері тривала три години.

Виявилось, що денікінці, захопивши Київ, створили “Комісію для зібрання військово-історичних матеріалів Визвольної війни від більшовиків”. Ця комісія на чолі із відомим українофобом Анатолієм Савенком підпорядковувалась відділу пропаганди Особливої наради при головнокомандувачу Збройних сил Півдня росії. Борис Будилович був його заступником.

Будилович заявив ошелешеним працівникам книгарні, що будуть вилучені “вредные” книжки, наприклад, про козацтво. Він зазначив, що подібна акція була проведена, зокрема, і у Полтаві, і, нібито, нічого страшного не сталось, і що навіть, перших три томи “Історії України-Руси” Михайла Грушевського не вилучили.

Ніякі заклики українців припинити знущання над українською книгарнею почутими не були.

Будилович вибрав зі списку 118 назв книжок, виключно україномовних, і навіть ті, що пройшли ще царську цензуру, та наказав їх спалити. Книгарі безуспішно боролись за кожну книжку, особливо, за ті, що були в одному примірнику, пропонували передати її до бібліотеки. На що отримували відповідь Будиловича: “Моя місія – знищити книгу цілком, а ви хочете віддати її туди, де з неї кожен могтиме користуватись”.

Загалом було знищено 40543 примірники українських книг.

Вчинився великий скандал. Русофільська газета “Киевлянин” спочатку оголосила роботу Будиловича самочинною діяльністю, але пізніше виявилось, що він діяв з наказу військового губернатора № 20 від 31 серпня. Щоправда, наказ тримали у секреті і не оприлюднювали.

Врешті, Борис Будилович спробував виправдатись. Він надіслав лист до редакції газети “Промінь”, в якому назвав публікації про погром книгарні “наклепницькими випадами агентів Петлюри і Бронштейна”. Авжеж, виправдатись борцю за “русский мир” перед українцями не вдалось.

Будилович згодом, під час нового наступу більшовиків, втік із Києва, та пізніше загинув на Дону. Книгарня продовжила роботу, але у 1920-х роках вже більшовицька влада закрила її.(УВести)