Фейсбук, 30 червня 2024.- “УВести” привернув увагу текст Олі Баранової із Запоріжжя. Подумали, вартий того, щоби розмістити на нашому сайті. Тим паче, що, за даними соціологічного дослідження агенції ″Gradus Research″ на замовлення “Суспільного”, після початку повномасштабного вторгнення Росії 57% українців перейшли при спілкуванні на українську мову.

Отож:

“- А вы откуда? Как из Запорожья?!!! А чё вы по-украински говорите? У нас тут все по-русски говорят…

Таке питання сини вчора отримали в роздягальні басейну.

Ну вочевидь – не всі. Ми ж українською говоримо, – резонно зауважив Степан у відповідь.

Взагалі, таке питання “Ви звідки?” ми чуємо майже щодня, як виходимо за хвіртку свого двора. Зазвичай доброзичливе. І далі обов’язково оце здивування…

Днями слухала у подкасті “Перефарбований Лис” цікавезне інтерв’ю з очільником культурного проєкту MarMur Романом Алімаскіним.

І от він слушну думку висловив, прямо в серденько: “Щоб бути українцем, треба не боятися смерті. Бо для того, щоб виростити нову ідентичність, треба відмовитися від старої. А це своєрідна смерть”.

Так і є.

Коли ми вирішили перейти на українську, я відчувала, що втрачаю себе. Ту себе, до якої звикла, ту, яку плекала. Бо це ж не тільки мова, якою зі мною говорила мама і якою я говорила з дітьми. Це вся культура – музика, на якій я росла, кіно, яке я цитую, книги, які мене сформували.

Було страшно. Але необхідно.

Потроху ми почали формувати нове культурне поле довкола себе і нових себе. І от всього два роки минуло – і діти сприймають як материнську мову вже українську. Ну бо саме я завжди говорю з ними цією мовою.

І проблем з якісним контентом нема. Української музики, літератури і кіно, подкастів і каналів – неймовірна кількість офігенної якості. Не вистачає часу послухати-почитати все, що хочеться!

А ще ж класика, яку давно час для себе перевідкрити… Мені соромно, що я роблю це тільки зараз – читаю Хвильового і Підмогильного.

Взагалі мені багато за що соромно в питанні самоусвідомлення та ідентифікації. Якщо коротко – за те, що я так довго гальмувала і щиро думала, що “какая разница” і “так сложилось” і “вне политики”. І хоча я усвідомлюю, що моя поведінка – плід ретельно спланованої довгострокової політики сусідньої держави, зняти з себе відповідальність теж не можу. Вибір був, а те, що я його не бачила і не усвідомлювала його важливість – не звільняє мене від відповідальності…

Про конструктивний сором і внутрішню деколонізацію раджу послухати випуск нового подкасту Мариам Найєм та Валентини Сотникової “Деколонізаторки” (їхній проєкт “Де ми?” я вам тут вже радила). Запрошений гість першого випуску – Вася Байдак. Дуже терапевтичний, легкий і водночас глибокий подкаст.

А про “Місто”, яке зараз читаю, я обов’язково напишу окремо.

І про місто Запоріжжя, в якому говорять українською, сподіваюся, теж”.(УВести)