(частина 3)
Костопіль
31 серпня, середа. 11.50 – повітряна тривога. День ми провели з моєю сестрою Надією та її чоловіком Олександром. На початку березня він переніс інсульт. Він медик, 2 роки і 9 місяців служив в Афганістані, тому добре знав що таке війна. День видався тихим (без тривог) і сонячним і ми, навіть, разом виїхали у центр міста.
Ввечері ми мали зустрітися з моїм братом Олександром, та через роботу не вийшло. Попередньо домовилися на четвер.
1 вересня, четвер. Початок навчального року в Україні. Не скрізь він виявився святковим. Не всі діти цього дня сіли за парти. Деякі не побачили своїх шкіл, бо їх зруйнували російські загарбники (337 зруйновані повністю, понад 2700 пошкоджені. До прикладу, за даними Інституту статистики в Болгарії, на початок 2021/2022 навчального року, нараховувалося всього 1948 шкіл. Це щоб усвідомити краще злочини російських агресорів). А дехто вже ніколи не переступить поріг школи. За останніми офіційними даними російські терористи вбили 440 українські дитини, травмували 847*, насильно депортували в росію 11 тисяч (фактично викрали). 90 тисяч українських дітей втратили свій дім лише у містах і селах, що неокуповані ворогом. Після війни стане відомо скільки українських дітей російські вбивці зробили сиротами. Багатьох дітей ця безглузда війна вирвала з їх природного середовища, заставила разом з мамами або ж бабусями тікати з-під обстрілів у незнайомі місця, а то й закордон (за даними за межами України зараз перебуває біля 2,3 мільйона українських дітей). Лише в Польщі, на початку цього навчального року, в школу пішли від 170 до 185 тисяч українських учнів.
Мій шестирічний онук Олесик – першокласник. Його перший день почався з онлайн уроку під наглядом бабусі, тому що мама працює. Урочистого першого дзвоника в школі не було заради безпеки дітей. Не було такого свята ще у двох моїх внучок – Даринки і Надійки. Держава-терорист росія позбавила їх щасливого хвилювання вперше урочисто переступити поріг школи, вперше зайти у свій клас, познайомитися з першою вчителькою та однокласниками.
Прикро, звичайно, що не було свята у дітей, але мені подумалося, що все життя вони житимуть з гордо піднятими головами, тому що їхні батьки та дідусі захищали їх, їхні родини, рідну українську землю від російських загарбників. А от їх російським ровесникам доведеться все життя ходити з опущеною головою та вибачатися за дикі безчинства їхніх батьків та дідів на українській землі, куди їх ніхто не запрошував.
Зазвичай першого вересня у місті гамірно, святково, та не цьогоріч, і все через російську агресію. У центрі міста прапори з траурними стрічками. У місті день трауру. Містяни прощалися з костопільчанином, який загинув на війні. Сиротами залишилися двоє дітей.
2 вересня, п’ятниця. Ми провели день з моєю сестрою Надією та її чоловіком. Прикметно, що цього дня не було жодної повітряної тривоги.
3 вересня, субота. Протягом дня жодної повітряної тривоги. Ми відвідали мою подругу Анеліну Данчук, з якою свого часу штудіювали разом режисуру у м. Дубно. Вона живе у передмісті Рівного. Анеліна працює методистом у Малій Академії наук, а її подруга Вероніка – в ліцеї для обдарованих дітей. Розповідали про підростаючу талановиту молодь і, звичайно, про війну.
4 вересня, неділя. Нарешті брату вдалося відпроситися з роботи й ми побачилися з усією родиною. Обидва внуки підросли, стали такими балакучими. Ми теж, слово за слово, засиділись допізна й заночували у брата.
5 вересня, понеділок. Вранці, старший внук, першокласник Олесь, о 8.50, почав онлайн заняття. Менший проснувся, часу ще не було щоб звикнути, що старший вже учень, почав плакати, що хоче гратися з братиком. Ми забрали його й поїхали побачитися з сестрою Надією і сказати, що наступного дня від’їжджаємо. Повернули внука й з братовою донькою виїхали у центр міста, щоб вирішити деякі справи.
14.11 – повітряна тривога. Все закривається, потрібно чекати відбою тривоги. Ми пройшлися трохи містом. Підійшли до школи, де я починала свою педагогічну кар’єру. Біля школи неприродньо тихо, бо учні навчаються в онлайн режимі. Я попросила племінницю, щоб сфотографувала мене біля школи. Було сумно дивитися на неприродний для школи стан – без учнів і вчителів. Взагалі мені дуже подобалося, що школа носить ім’я Тараса Шевченка, тому що свого часу я закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Було приємно, що у такий спосіб Шевченко присутній у моєму житті. Ми пройшлися далі містом. Місто знову у траурі, знову прапори з чорними траурними стрічками. Костопільчани прощалися ще з одним героєм, який віддав своє життя за них, за всіх нас, за Україну.
Ми таки дочекалися відбою тривоги, вирішили свої справи й повернулися додому. Але на душі було сумно.
6 вересня, вівторок. День від’їзду. Відчуття було ніби задоволення, що побачилися з усією родиною і друзями, але внутрішнє хвилювання про всіх залишилося. А всі хвилювалися про дітей та внуків, про близькість з Білоруссю, про тих, хто на сході й півдні.
У центрі міста на кілька хвилин побачилася зі своєю однокласницею Марією. Вона трохи розповіла про однокласників. Ми попрощалися і з чоловіком, перед тим як покинути місто, поїхали на кладовище, щоб покласти квіти на могили батьків. Ніколи нічого я не просила батьків, а цього разу попросила, щоб вони там, в небесах, благали Бога захистити усіх наших бранців.
Львів
Після Києва і Костополя, нашою наступною зупинкою мав бути Львів. Ми виїхали з Костополя о 12.50, прибули до Львова о 16.35. Дорога була спокійною, а початок осені видався теплим та сонячним. Ми зупинилися у наших друзів – подружжя Ірини і Романа Назар.
7 вересня, середа. Наше перебування у Львові було короткотерміновим, тому ми були щиро вдячні нашим друзям, професору Мар’яну Житарюку та його дружині Вікторії, які люб’язно прийняли нас зранку. До пана професора ми добиралися маршруткою. Чоловік уважно все роздивлявся й показав мені флаєр, заліплений на дверях, з закликом: розмовляй українською, мова має значення. Пан Мар’ян розповів нам, що під час тривоги вони ховаються у підвалі сусіднього під’їзду або ж у себе на поверсі в коридорі на сходинках. Пан Мар’ян розповів, що у лютому-березні 2022 року служив у військкоматі. У черзі добровольців не раз чув як з ним віталися його колишні студенти. Навчальний рік тільки почався, а різних хвилювань багато. Як от як дістатися на роботу громадським транспортом. Під час сигналу повітряної тривоги електротранспорт зупиняється.
Вечір ми провели у товаристві наших друзів Ірини та Романа у їхньому саду. Погода була чудова і навіть тривога (19.30-19.53) не зіпсувала нам настрій.
8 вересня, четвер. Ми присвятили день місту у приємному товаристві пані Ірини, доцента кафедри поліграфічних медійних технологій і паковань Української академії друкарства. Погода нам сприяла. Місто вражає своєю чистотою і магічною атмосферою. Ми відвідали церкву Святого Михайла, а потім церкву Святого Андрія. Перепочили у кав’ярні ″На розі″ з чудовим внутрішнім двориком та запашною львівською кавою.
Ми пройшли повз поліграфічний фаховий коледж Української академії друкарства. Вікна приземного поверху коледжу заклали мішками з піском. Учні вибігли на перерву, тихенько присіли на лавках біля фонтану, дістали телефони, бутерброди. Так приємно було їх споглядати, але мішки з піском перед очима викликали хвилювання за їхнє майбутнє.
Ми продовжили нашу прогулянку до вулиці Михайла Драгоманова. На одному з будинків я побачила розклеєну інформацію про найближче сховище на випадок повітряної тривоги. То тут, то там ми натикалися на мішки з піском, убезпечені пам’ятники.
Ми підійшли до будинку, де знаходилася кафедра пані Ірини. Сам по собі будинок цікавий тим, що тут у 1929-1930 рр. мешкав Степан Бандера.
Потім ми сіли на трамвай № 2 і поїхали до музею Івана Труша. Власне, це особняк, побудований Іваном Трушем і його дружиною Аріадною Драгомановою, молодшою донькою Михайла Драгоманова. Через війну музей не працював, але це не применшило мої емоції і спогади про архівні матеріали, де йшлося про Труша і Аріадну, коли я працювала над монографією про професора Михайла Драгоманова у Вищій школі в Софії.
Візуально здається, що місто живе своїм звичайним буденним життям. Ввічливі продавці в магазинах, приємно чисті вулиці. Львів’яни і львів’янки поспішають кудись з букетами квітів, п’ють каву на відкритих терасах кав’ярень, жваво щось обговорюють в затишних сквериках, тішачись осіннім теплом, яке так скидається на вже ностальгічне літнє. Та скрізь розмови не обминають теми війни. Кожен допомагає як може, хвилюється за рідних та друзів, наших військових на передовій. І кожен щиро вірить в нашу перемогу.
9 вересня, п’ятниця. Після нічного дощу ранковий Львів виглядав свіжим і вмитим. Ймовірно першими сповіщали про початок нового дня трамваї, зупиняючись у нас під вікном, легенько подзенькуючи. Ми не прощалися з містом, ми їхали і просто вдивлялися в його красу, охайність, неповторну ауру, щоб зберегти якнайдовше в пам’яті.
Власне, ми виїжджали на фінішну пряму нашої подорожі: Львів-Івано-Франківськ-Чернівці. На хвилинку ми зупинилися в Рогатині, щоб сфотографувати пам’ятник Роксолані (Насті Лісовській). Ми проїхали повз Бурштинську гідроелектростанцію. У Чернівцях ми зупинилися, щоб випити кави й перепочити трохи. Я замовила каву, барменка сказала, що можемо присісти, вона принесе. На стойці бару я побачила невелику скляну банку з наклеєним папірцем – ″на Мрію″. Я присіла за столик, а в голові крутилося – на мрію, на мрію. І тут я усвідомлюю, що Мрія у нас одна. Розраховуючись, я теж вкинула гривні на Мрію. По дорозі ми побачили великий біл-борд, який повідомляв, що Чернівецька область долучилася до збору коштів на ″Мрію″ – українську гордість, знищену російськими загарбниками 27 лютого 2022 року. Ан-225 ″Мрія″ була найбільшим вантажним літаком у світі.
З думками про ″Мрію″ та війну ми дісталися до українсько-румунського кордону, простояли в черзі дві години, й продовжили нашу подорож Румунією. Проїхали небагато, коли почав накрапати невеличкий дощ, почало темніти, дощ дужчав, видимість стала обмеженою. Від дощу на теплому асфальті утворювалася пара, яка піднімалася над дорогою й додатково ускладнювала рух. Діставшись міста Аджуд (Adjud), ми зупинилися у першому ж готелі, який побачили обабіч дороги, щоб перепочити й продовжити нашу мандрівку наступного дня.
10 вересня, субота. Вранці від дощу й сліду не залишилося. Гріло сонце, було тепло. Ми вийшли з готелю й продовжили нашу подорож. В Русе погода теж була сонячною, не поспішаючи ми пообідали й поїхали на Софію. Проїхали не дуже багато, як почав накрапати дощик, то переставав, то припускав. Раптом перед нами, ліворуч, відкрився феєрверк блискавок, а праворуч – величезна чорна хмара, яка, здавалося, зараз доповзе до нас і вихлюпне на наші голови все, що назбирала по дорозі. Щоб не ризикувати, ми завернули до наших друзів перечекати негоду і благополучно завершити нашу мандрівку.
11 вересня, неділя. Наші друзі були першими, з ким ми поділилися враженнями від нашої подорожі в Україну. Щоб не попасти в недільні корки, в обід ми виїхали на Софію. Сонячна погода, не перевантажена магістраль, гори і зовсім інший світ – без сирен повітряної тривоги, без комендантської години, без обстрілів і вибухів, без бомбосховищ, без людських жертв, без війни.
*На превеликий жаль, дані, що подають, майже щодня змінюються.
Антоніна Якімова
Софія – Чернівці – Київ – Костопіль – Львів – Чернівці – Софія