(частина 2)
21 серпня, неділя. Ми вирішили поїхати на Майдан Незалежності подивитися виставку російської військової техніки, знищеної Збройними Силами України. Народу було багато, емоції різні. Перед нами хлопчик підбіг до танку, торкнувся пальцями гусениць. Видно мама гукнула йому, щоб не бруднив руки. За спиною у нас чую жіночий голос: ще й наша земля на них!
Я зробила кілька світлин з автографами, можливо наших військових, можливо відвідувачів. Купа того залізяччя вже нічого не коштувала, найціннішими були автографи українців: За Маріуполь! За Миколаїв. За Харків. За Краматорськ. Херсон це Україна. Берислав це Україна. Каховка це Україна. За український народ. За Оріхів і Токмач. Горіть в пеклі!
Повернувшись додому я поспілкувалася по телефону зі своєю тіткою з Харкова. Вона з чоловіком, старшою донькою та внуком залишилися у місті, у тій сумнозвісній Салтівці, яку рашисти постійно обстрілювали.
Знищена російська воєнна техніка у Києві
22 серпня, понеділок. 10.21 – повітряна тривога. О 16.00 по радіо повідомили (воно у нас працювало постійно), що вся Україна червона, тривога по всій країні.
До свята Прапора України на кілька годин в Києві приспустили головний державний прапор України, встановлений на території Меморіального комплексу ″Національний музей історії України у Другій світовій війні″, щоб замінити полотно. Споруда флагштока головного прапора України є найбільшою в країні. Його висота майже 90 метрів, вага – 32 тонни. Розмір полотнища – 16 на 24 метри.
23 серпня, вівторок. День національного Прапора України.
День Державного прапора
У місті небагатолюдно. Я вийшла купити дещо. Біля прилавку не було нікого і я просто так кажу продавчині, що мені ось це дуже подобається. Вона виявилася говіркою й каже, що коли вона робить бутерброд, додає туди ще й гірчицю, то син сміється й каже, що це у неї французький бутерброд. Потім зауважила, що її син зараз на фронті. Війна, а він присилає фото, де вони усі сміються. Кажу, що всі вони – діти, люблячі діти, й вони не хочуть, щоб ви за них хвилювались. Жінка продовжила: у нього був жевелін, потім його не стало, він до сліз переживав. А оце написав, що у нього зараз є інше і крутіше. Він радіє, а ми з сестрою плачемо.
Я купила вишиванку, щоб одягнути на День Незалежності.
24 серпня, середа. День Незалежності. Місто наче притихло. Щоб уникнути усіляких несподіванок, киян попросили не збиратися в натовп, по можливості покинути місто. Через війну урочистості відмінили, однак протягом дня кияни ходили у вишиванках – дорослі, молодь, діти. Повітряні тривоги звучали протягом дня: 10.30, 12.40, 15.45, 16.53, 18.24, 19.19.
Попередньо я домовилася зустрітися зі своєю подругою-однокурсницею Наталією о 10.30 на Оболонській набережній. Прогулюючись, ми зустрічали тільки поодиноких перехожих. То було так неприродно для завжди людної набережної. Потім ми пішли на каву. З Наталією завжди приємно спілкуватися. Я захоплююся її оптимізмом, з яким вона дивиться на життя. Це вона мені прислала ту пісню.
По дорозі додому, проходячи повз магазин Рошен, вирішила заглянути. Почалася тривога, всіх попросили вийти. Звісно, що відвідувачками магазину були жінки, чоловіків взагалі мало видно. Я стояла біля двох жінок, видно знайомих. Одна з них розповідала, що у сусідів загинув на війні 20-річний син. Батько лежить в шоці, що сина немає, що не побачить і внуків. Жінка навіть припустила, що коли він відійде, то, напевне, почне пити і помре, якщо перед тим помре його жінка. Я не стала чекати відбою тривоги, щось перехотілося заходити в Рошен і я тихенько пішла додому. Війна тут, на вулиці з мішками піску, в кожній родині, у серці кожного українця.
25 серпня, четвер. У Києві +34. Жодного разу не прозвучала сирена повітряної тривоги. Зателефонувала своїй університетській подрузі Валентині. Вони з чоловіком живуть в селі Горинка, поблизу Гостомеля. З перших днів війни у них була постійна стрілянина. П’ять днів, вдень і вночі, вони жили між підвалом і кімнатою, світло пропало одразу, в хаті +9. На п’ятий день, коли осколки снарядів літали у дворі, хата ходуном ходила, в чому були сіли на машину й поїхали в Київ. Вони вже повернулися в Горинку. Хату застали з вибитими вікнами і дверима, пограбовану. Стараються самотужки щось зробити.
26 серпня, п’ятниця. 02.30 – повітряна тривога, однак день минув спокійно. Цілий день на слуху була Запорізька атомна електростанція. Йшлося про те, що мешканцям Запорізької області, в радіусі 50 км навколо ЗАЕС, почали видавати йодит калію.
О 13.00 я зустрілася зі своєю університетською подругою і одногрупницею Ольгою. Пригадали студентські роки, які минули між жовтим корпусом (там знаходився наш факультет і деканат) і червоним корпусом університету і Шевченківським парком. (Не можу без хвилювання згадувати обстріли цих місць російськими терористами у жовтні).
О 16.00 до нас приїхала моя племінниця Ірина з чоловіком та медовиком, який сама спекла. Час збіг непомітно і приємно у їхньому товаристві.
27 серпня, субота. Після обіду приїхав племінник з сім’єю. Він повернувся в Київ, щоб продовжити роботу, а донька Даринка мала йти в перший клас. Вона показала нам віночок, який вони купили на благодійному ярмарку для Збройних Сил України.
28 серпня, неділя. Ранок був спокійним, тому вдень ми вирішили трохи пройтися, щоб зібратися з думками перед дорогою, увібрати в себе все побачене й почуте. Зайшли, навіть, у торговий центр, щоб подивитися чи багато народу там. Хороша тепла погода напевне сприяла тому, що більшість віддавала перевагу відкритому повітрю а, можливо, задля безпеки, обминали торгові центри. 19.20 – повітряна тривога.
29 серпня, понеділок. День видався гарним. Було відчуття, що у повітрі носився аромат останньої серпневої спеки. Я збиралася їхати на зустріч зі своєю молодшою сестрою Любою та її донькою, коли зателефонувала моя хрещениця й сказала, що вона з чоловіком і донькою можуть під’їхати на кілька хвилин до того місця, де я маю зустрічатися з сестрою. Неймовірна несподіванка побачити всю родину. Після буквально кількахвилинної розмови хрещениця з чоловіком поїхали на роботу (їх відпустили на 30 хвилин), а я пішла на зустріч з сестрою через підземний перехід. У переході лежали мішки з піском, утворюючи вузький прохід для перехожих. У нашому районі в переходах я такого не бачила (можливо прибрали), тому побачене знову й знову повертало до тої сумної реальності, в якій перебувала Україна через російських нападників.
30 серпня, вівторок. В цей день ми виїжджали з Києва на Костопіль, але зранку у нас була надзвичайно приємна місія. Нас запросили на церемонію одруження найстаршої внучки Ірини, доньки моєї племінниці Лілії. Через війну церемонія була неурочистою, у присутності найближчої рідні. Вона була не винятком. Так одружувалися молоді пари перед нами і після нас. Я подумала про те, що путін відібрав у цих молодих людей радість можливо найвідповідальнішого і найхвилюючого моменту у їхньому житті, який вони можливо хотіли б розділити зі своїми родичами та друзями. Та вони погодилися на таку скромну церемонію з поваги до тих, хто захищає Україну на полі бою і ради тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої країни.
Ми повернулися до себе, зібрали речі і продовжили нашу подорож: Київ-Житомир-Рівне-Костопіль. По дорозі, в Київській і Житомирській областях повз нас промайнули зруйновані будівлі, зупинки зі знятими назвами населених пунктів, зафарбовані, замасковані або повністю зняті дорожні вказівні знаки. Був робочий день, але траса не була перевантажена, і ми спокійно дісталися Костополя. Ми зупинилися у моєї молодшої сестри Люби. Разом з її чоловіком Анатолієм ми провели вечір у розмовах про те як їм живеться, про біженців, яких прийняло місто, про їхні тривоги.
(далі буде)
Антоніна Якімова
Софія – Чернівці – Київ – Костопіль – Львів – Чернівці – Софія
ВІДЧУТТЯ ВІЙНИ. ПОДОРОЖНІЙ ЩОДЕННИК. 14.08.2022 – 11.09.2022 – частина 1