Українка Антоніна Якімова мешкає у Софія, є активістом тутешнього товариства ″Мати Україна″, ще донедавна вела Українську недільну школу. Була організатором щорічних Драгоманівських студій. Написала монографію про болгарський період в житті Михайла Драгоманова (з 1889 до 1895 рр.), про його родину, про його зв’язки з болгарськими політичними, культурними діячами та науковцями. Є автором статей про Лесю Українку та її однорічний відпочинок в Болгарії, про відомих і не зовсім відомих діячів української діаспори в Болгарії 20-30-х років ХХ ст. Вона досліджувала життя та творчість Лідії Драгоманової – дружини болгарського вченого Івана Шишманова, який у 1918 р. став послом Царства Болгарія в УНР.
Влітку пані Антоніна побувала в Україні – в Україні у війні. Пропонуємо вам її дорожні нотатки.
Дорога додому, коли вдома війна. Війна, яку почала держава-терорист росія 24 лютого 2022 року, віроломно напавши на Україну.
Подорожні нотатки здебільшого для того, щоб не забути те, що мене зацікавило особисто, або й просто враження. Цього разу було очевидним, що не все можна фотографувати, про все говорити, тому багато інформації залишилося навіть поза нотатником. Проте бажання зафіксувати деякі моменти залишилося. В Чернівцях першою і єдиною нотаткою був час першої повітряної тривоги, адже ніхто не знав, коли вона закінчиться і скільки їх буде ще. Час збігав так швидко, що виникав страх, що щось побачене й почуте може згубитися або забутися.
Частина 1
14 серпня, неділя. Ми з чоловіком виїхали з Софії по обіді. За містом почало дощити і я подумала, що це в дусі болгарської традиції, щоб все склалося благополучно. За прогнозом обіцяли грози, тому по дорозі ми завернули до наших сімейних друзів, щоб перечекати негоду, а також перевести дух, вгамувати хвилювання і налаштуватися на довгу й тривожну подорож.
15 серпня, понеділок. Незважаючи на невтішні прогнози, день видався гарним і ми провели його у приємному товаристві наших друзів.
16 серпня, вівторок. Зранку, о 05.50, ми виїхали на Нікополь, щоб переправитися через Дунай в Румунію на поромі і продовжити нашу подорож через Александрію, Бухарест до Чернівців. Очікуючи пором, ми насолоджувалися ласкавим сонячним ранком і спокійними водами Дунаю. Не вірилось, що може бути такий мирний благословенний ранок, в той час як в Україні йде війна.
В дорозі ми згубили трохи часу через ремонт доріг. Ближче до українського кордону ми переїхали смугами кілька дощів і попали на кордон під вечір. Вразила багатокілометрова колона грузового транспорту як з боку румунського так і збоку українського кордону. Як тільки ми переїхали український кордон, нас наздогнав уже не дощ, а злива, й ми вимушені були зупинитися, щоб перечекати трохи. Злива була такою сильною, що машину гойдало, а від хвиль на лобовому склі ввижалося, що машина рухається. Тоді як через бокове скло було чітко видно чорні мокрі стовбури дерев, зелене мокре листя на кущах і ні найменшого натяку на зливу. Як тільки злива вщухла, ми продовжили подорож, але вирішили заночувати в готелі в Чернівцях, де ми зазвичай зупинялися, через пізній час і комендантську годину.
В готелі нас привітно зустріли. Ми швидко піднялися у нашу кімнату і перше, що я зробила, ввімкнула телевізор, погортала канали і побачила, що скрізь ″Суспільні новини″ з актуальною інформацією про війну. І то було першим реальним відчуттям, що війна поруч. Ми приїхали в готель о десятій вечора, а комендантська година починалася о 23.00, тому в той момент вона ще не стала для нас тим маркером хвилювання і занепокоєння, як новини.
17 серпня, середа. Вранці ми поснідали в готелі. Шведський стіл, але окремо оформлено ″Буковинський стіл″ з традиційними для регіону стравами. Приємна несподіванка. Привітні і ввічливі молоденькі офіціанти у вишиванках вправно виконували свою роботу. В салоні ресторану світло було приглушене, гості готелю снідали, стримано спілкуючись. Здавалося, що навіть жива музика не могла розрадити гостей, які трималися нібито невимушено, але у повітрі відчувалася напруга. Піаністка награвала різні мелодії, але чомусь вони мене не переймали. Видно внутрішня тривога була сильнішою.
Минулими роками ми снідали в готелі на заскленій веранді. Мені подобалося, що вранішнє сонце її переповнювало. Було затишно, тихо звучали українські мелодії. Хотілося довше посидіти, потішитися сонячним ранком і приємною атмосферою. Із зрозумілих причин веранду замаскували, а я в перші хвилини ніяк не могла зрозуміти що то за архітектурне чудовисько бовваніє.
Ми вийшли з ресторану, піднялися в нашу кімнату, забрали свої речі, спустилися вниз, подякували на рецепції й вийшли. Чоловік пішов по машину на паркінгу, я спускалася сходинками й тут раптом сирена повітряної тривоги – перша, яку ми почули, в’їхавши в Україну. На годиннику 10.50. Вже не було відчуття, що війна поруч, вона тут, у цьому місті – з тривожними новинами, з комендантською годиною, з сиреною повітряної тривоги.
На повітряну тривогу чоловік відреагував так: машини їздять, люди ходять, сідай поїхали. Ми й поїхали добре знайомою дорогою на виїзд з Чернівців, та знаки нам вказали іншу, що нас трохи здивувало. Перехожий, якого ми перепитали, вказав нам напрямок і додав, що все це через війну. Ми виїхали з міста. Нас чекала довга дорога: Хмельницький-Вінниця-Житомир-Київ.
Дорога і дорожні знаки.
Виїхавши з Чернівців, чоловік почав бурчати, що це таке, що ніде не видно знаків. Спочатку я не звертала уваги на це, але коли помітила табличку ″Київ″, встромлену майже в кущах, то зрозуміла, що справді щось не так. Коли ми почали пильніше придивлятися до дороги, то побачили, що на облаштованих зупинках на початку та вкінці населених пунктів демонтовано їх назви або зафарбовано. Деякі були заклеєні, а зверху мешканці написали, що думають про російського президента путіна, який розпочав цю безглузду війну, й відповідні побажання на його адресу на кшталт вже відомого корабля. Тоді я пригадала, що на початку війни почула в новинах, що всі знаки постаралися у різний спосіб скрити, щоб дезорієнтувати ворога. Незважаючи на те, що назви на зупинках познімали, самі зупинки були охайно пофарбовані, а деякі навіть демонстрували свою причетність до подій, що відбувалися. На стінах однієї, наприклад, було виписано багаторазово трафаретним шрифтом ″Чорнобаївка″.
Згодом ми помітили, що зникла і реклама на білбордах. Зникли і вказівники кілометрів про відстань до того чи іншого міста. Деякі були демонтовані, інші зафарбовані або замасковані чорним поліетиленом. Але їхній вигляд викликав ще більше внутрішнє хвилювання і усвідомлення, що війна поруч.
Не обійшлося без того, що ми переплутали дорогу. Нас зупинили на першому блок-посту (вигляд якого додатково заставив розхвилюватися) і військові запитали, куди ми їдемо. Ми відповіли, що на Київ, а нам сказали, що ми їдемо з точністю навпаки. Показали нам дорогу й ми поїхали далі. Правда, на моє питання де ми, військовий тільки посміхнувся.
На Вінниччині, на в’їздах в населені пункти, було видно як місцеві жителі перекрили дороги до себе чим могли – мішками з піском, автомобільними шинами, металевими їжаками.
Ми в’їхали в Київську область. Над трасою висіли розбиті пішохідні переходи, обабіч дороги було видно спалені житлові будинки та інші приміщення. Війна залишила тут свої сліди, вона була тут.
Почало смеркатися, коли ми в’їхали в Київ. На Оболоні, біля нашого будинку ми побачили бетонні блоки, мішки з піском, автомобільні шини, їжаки. Ми піднялися в нашу квартиру. В коридорі побачили пляшки з водою й табуретку. Повітряну тривогу сусіди пересиджують в коридорі, тому що у будинку немає бомбосховища. Стомлені дорогою ми заснули й не чули нічної тривоги.
Київ
18 серпня, четвер. Перший день в Києві минув у різних клопотах. Вдень я забігла в господарчий магазин за якоюсь дрібничкою й мимоволі стала свідком розмови молодої жінки, одягненої в усьому чорному, з продавцями. Вона розповідала про чоловіка, який кілька днів тому зателефонував їй з фронту і розповів сон, який йому приснився. До нього швидко під’їхав його брат і гукнув – швидко сідай. Чоловік сів і вони поїхали. Жінка зітхнула – брат помер два роки тому, а чоловік ось загинув на війні. Жінка додала, що з військкомату їй ще не повідомили офіційно, але коли вона прийшла додому з донькою, то сусіди вже знали. Жінка говорила, але здавалося, що вона до кінця не усвідомлювала, що насправді сталося, говорила наче не про себе. Я підійшла, висловила свої співчуття і вийшла. Вже не було відчуття, що війна десь там, вона була тут, поруч, в особі цієї незнайомої жінки з її невтішним горем.
Пізно ввечері, о 23.30, прозвучав потужний сигнал повітряної тривоги. Ми залишилися в квартирі, тому що у нашому будинку не було відповідного сховища. Перша година ночі, а відбою тривоги все ще не було. Ось так живуть українці через спровоковану терористом путіним безглузду війну. Російські нападники вбивають українських дітей, цивільне населення, нищать дитсадки, школи, вузи, лікарні, театри і музеї. Дика орда мародерів, убивць і насильників, яку ніхто з українців не запрошував, вдерлася в нашу країну і чинить безчинства, плюндрує наші національні цінності. Вже встановлено, зокрема, що російська армія вчинила понад 550 військових злочинів проти української національної спадщини.
19 серпня, п’ятниця. Зранку з чоловіком вирішили піти у будівельний маркет поряд, щоб вирішити деякі справи. Приходимо, а всі відвідувачі на вулиці – повітряна тривога. Чекали більше години. Зайшли і всі швидко розбіглися, щоб встигнути до наступної тривоги. Звичайно я не знайшла того за чим прийшла, але пробігаючи повз секцію посуду, помітила кераміку, й не могла не затриматися там. Мою увагу привернув виріб, на етикетці якого було написано: посудина для млинців ″Сонях″, вироблено у Слов’янську у 2020 році. Якраз у Слов’янську точилися запеклі бої, а той сонях справді виглядав таким життєрадісним. Я придбала ″Соняха″ і зараз він стоїть на столі на видному місці, нагадуючи, що в Україні йде війна, розв’язана країною-агресором росією, і гинуть мирні українці. На виході з маркету знову прозвучало повідомлення про повітряну тривогу.
Цього дня моя університетська подруга і одногрупниця Оксана від’їжджала з чоловіком до Франції. У чоловіка службове відрядження. З тривогою в серці вирушали в дорогу, тому що залишали хворого батька. По дорозі на залізничний вокзал, о 18.30, почули повідомлення про повітряну тривогу. Українці мають на телефонах додаток, який сповіщає про тривогу у районі, де вони знаходяться. Ми не зупинялися, тому що поїзд не чекатиме. Наше спілкування було коротким, але було приємно, що все-таки встигли побачитися. Хоча відчуття було не зустрічі, а довгого невідомого.
20 серпня, субота. 09.45 – повітряна тривога. Буквально через кілька хвилин моя університетська подруга Наталія прислала мені на вайбер пісню ″На землі, в повітрі і на морі″ у виконанні Юрія Горбунова, Михайла Хоми, Олександра Пономарьова і Тараса Тополі.
11.05 – знову повітряна тривога. Зателефонував наш знайомий професор зі Львова. Між іншим розповів, що вранці прибрали підвал, де пересиджують тривогу, й повідомив, що у сусідніх областях вже оголосили тривогу й зараз оголосять у них. Не встигли ми обмінятися кількома словами, як у телефоні почувся сигнал і ми попрощалися. Відбій прозвучав о 12.30. Повітряна тривога звучала о13.30, 14.15.
Ближче до вечора ми провідали мою старшу племінницю Лілію. Коли почалася війна, вона провела дві доби у бомбосховищі зі своїм маленьким сином Левком, якому на той час не було і двох років. Потім з родиною їм вдалося виїхати з Києва. Приємна зустріч, приємні емоції. Я помітила, що в кухні вікна заклеєні скочем. Племінниця пояснила, що це на випадок обстрілів чи вибухів, щоб не так сипалося скло й не поранило кого-небудь. Вона розповіла, що з їхнього балкону вони бачили як обстрілювали Вишгород, але у перші секунди чи хвилини це не вкладалося в голові. Стемніло й ми почали поспішати додому, щоб встигнути до комендантської години.
Антоніна Якімова
Софія – Чернівці – Київ – Костопіль – Львів – Чернівці – Софія
(далі буде)