Переклад Остапа Сливинського

Щасливою, красивою, мудрою і щедрою є ідея Михаїла Заїмова занурити нас у води нашого прадавнього дому, влаштувати нам зустріч із нашими найпершими співмешканцями, аби ми потеревенили з безмовними.

Хоч ми й непрохані гості в їхньому домі, вони нас приймають і, схоже, не проти поговорити, дарма що ми засипаємо їх горами нашого всюдисущого сміття і пластику.

Михаїл Заїмов обирає форму діалогів з істотами, які начебто німують, аби розповісти нам про свої найсокровенніші почуття, думки, страхи, віру, сумніви, щасливі миті й надії.

Михаїл же, мало того, що розумний і тактовний, виявляється ще й сором’язливим. Інакше навіщо йому ховати свої роздуми в обгортку діалогів із морськими мешканцями?

У цих діалогах знайдемо багато речей, які глибоко непокоять автора. Що це за речі?

Візьміть у руки цю зелену, блакитну, червону, жовту, бежеву, ніжно-пастельну книгу.

Прочитайте її рядки, і ви збагнете, чому я кажу, що цей твір – сакральний для його автора.

Павел Койчев

Чорне море – це низькосолоний слабопротічний водний басейн, в якому збирається кожна крапля дощу від Відня до Кавказу, принесена сюди величними ріками Кизилирмак (Kızılırmak), Чорох (Çoruh), Дніпро, Дністер і Дон. Чорне море, береги якого були заселені від найдревніших часів,і яке вплело в себе легенди про постання людини та Великий потоп, певний час було центром світу – тоді, коли Константинополь був найбільшим, найбагатшим і найрозвинутішим містом на Землі. Марко Поло, який наприкінці XIII століття, повертаючись із двору монгольського імператора Кублай-хана, проплив Чорне море, згодом зауважив, що воно надто добре відоме, щоб його описувати, оскільки всі, хто щодня плаває ним – венеціанці, ґенуезці, громадяни Пізи та інші, – чудово знають, що вони там можуть знайти. В епоху Середньовіччя Чорне море занепало, перетворившись на внутрішню водойму: його протоки закрилися через політичні причини.

Відтоді море потопало в забутті на незнанні, а ще – у зневазі з боку людей, які його жили на його берегах. Так тривало донедавна, аж доки усвідомлення потреби його берегти і любити не почало переважати.

Лазурові води Чорного моря не знають наших уявних порядків і накреслених нами кордонів; воно годує рибалок біля всіх своїх берегів; його білий пісок принаджує туристів; його морськими шляхами щодня плавають тисячі кораблів; його глибокі води, які завдяки своїм хімічним особливостям консервують дерево, є, можливо, найбільшим збереженим природним музеєм античних цивілізацій. Обов’язком народів, які населяють береги Чорного моря та по-братньому ділять його ресурси, є збереження й охорона його водних обширів, а також передання цього відчуття відповідальності наступним поколінням.

Багатство життя в Чорному морі залишається мало знаним широкій публіці. Сподіваюся, ця книжка по-новому покаже все його розмаїття і допоможе зруйнувати стереотип «мертвого моря, в якому немає на що дивитися».

Уявні діалоги з моїми підводними друзями є ефектом медитативних особливостей людського буття у глибинах, коли взаємодіють такі незвичні для нас відчуття, як невагомість, безгоміння, а насамперед – шалена і неповторна візуальна феєрія, що розігрується перед нами щоразу, коли ми входимо у світ спокою.

Тож подайте мені руку і дозвольте показати Вам чари чорноморських діалогів.

Михаїл Заїмов