Софія, 30 вересня 2010.- “Ну, що, Гечев, ми з вами розстаємося”, – сказав Дімітр Шишманов – посол Болгарії в Греції, звертаючись до свого підлеглого і водночас літератора, перекладача з грецької Стефана Гечева. – Мене відкликають. Призначають головним секретарем міністерства”.
Це було підвищення, пише у своїх спогадах Гечев, і висловив свою радість. Однак Шишманов похитав головою: “А я не радію. Бо незабаром Філов стане прем’єром. Тоді мене зроблять міністром закордонних справ. Німеччина нападе на Радянський Союз, потім програє війну, а в Болгарії до влади прийдуть комуністи і мене повісять”.
Я був здивований, пише далі Стефан Гечев, тим паче, що стосунки між Німеччиною та СРСР були дуже добрими. “Чому ж ви не відмовитеся?” – запитав я Шишманова. На що він відповів: “Не можу. З Філовим ми – давні друзі. Він, а також багато інших рахуватимуть мене боягузом, дезертиром…” Це був 1939 р.
Шість років потому, в ніч з 1 на 2 лютого 1945 р., на Центральному софійському цвинтарі комуністична влада розстріляла 98 осіб – царських радників, міністрів та депутатів, засуджених за вироком так званого Народного суду. Серед них був і Дімітр Шишманов, онук відомого українського вченого та громадського діяча Михайла Драгоманова. Шишманов був міністром закордонних справ в кабінеті прем’єра Добрі Божілова. I його вбили за те, що він був “морально відповідальним за знущання уряду над болгарським народом”.
Стефан Гечев пише: “Розстріляли одного з найяскравіших інтелектуалів, що народжувалися в нашій убогій на таких людей країні, одного з найбільш шанованого усіма дипломата, такого цікавого й, на превеликий жаль, неріалізованого до кінця болгарського письменника. Його прізвище відсутнє навіть у словнику болгарської літератури, в якому кого тільки немає”.
Дімітр Шишманов народився у 1889 р. в Софії, тобто, чотири роки після смерті свого діда – Михайла Драгоманова. Він – єдина дитина проф. Івана Шишманова (1862-1928) – першого болгарського славіста та україніста, та Лідії Шишманової Драгоманової (1866-1937). У 1907 р. закінчив гімназію, а в 1913 р. – юридичний факультет Женевського університету. З 1919 по 1935 рр. працює у судовому відділі міністерства внутрішніх справ. З 1935 по 1940 рр. – посол Болгарії в Афінах. В 1940 по 1943 рр. – головний секретар міністерства закордонних справ (прем’єром тоді був Богдан Філов). З 14 жовтня 1943 р. по 1 червня 1944 р. Дімітр Шишманов є міністром закордонних справ. Його арештували відразу після 9 вересня 1944 р., коли Болгарію окупувала Червона Армія, а владу захопили комуністи.
Дімітр Огнянов, фахівець з історії болгарської дипломатії, стверджує, що взимку 1943 р. – після Сталінградської битви, вже всім було зрозуміло, що Німеччина війну програє. Тому багато хто з тутешніх дипломатів бажає відійти від справи або ж емігрувати за кордон. Проте “щури” почали втікати з корабля ще 1941 р. Скажімо, напередодні 1 березня 1941 р. – саме на цю дату було призначено церемонію офіційного приєднання Болгарії до Трьохстороннього пакту (Німеччина, Італія, Японія), до Берліну з прем’єром Богданом Філовим відправляється не міністр закордонних справ Іван Попов, який раптом “занедужав”, а саме Дімітр Шишманов – на той час він є головним секретарем зовнішньополітичного відомства.
Як відомо, у 1918 р. Царство Болгарія на УНР уклали дипломатичні стосунки і в Софії відкрилося наше посольство. А ось посаду посла у Києві спочатку пропонували Дімітру Шишманову, але він відмовився, мовляв, дипломатія – це канцелярська справа. До столиці України поїхав його батько – проф.Iван Шишманов, який перебував там з травня 1918 по березень 1919 р., коли остаточно стало зрозуміло, що УНР не буде, бо так звані великі сили в цьому незацікавлені, а й немає згоди між українськими політичними силами – якою має бути Україна: з Європою чи з Росією?
Очевидно, те, що Дімітру пропонували поїхати до Києва на дипломатичну роботу, свідчить про наступне – він, зокрема, знався на українському питанні і вболівав за долю Україну – батьківщину його славетного діда. Це підтверджується й контактами Дімітра Шишманова з українськими дипломатами. 14 жовтня 1919 р. невідомий, але, очевидно, українець, і може, навіть дипломат, пише до Шишманова: “Вельмишановний Дмитро Iванович!.. Зараз ми переживаємо, напевно, один з найнеприємніших моментів в Болгарії. Ваші брати-слов’яни женуть нас, як собак… болгарський уряд не сприймає наше посольство і позбавляє нас усіх прав, що походять з характеру нашої служби… О.Я.Шульгін покладає на вас великі надії. Він вважає, що у вашій особі ми маємо бодай одного приятеля в Болгарії”.
А ось що 11 березня 1920 р. пише Дімітру Шишманову дипломат в нашому посольстві в Софії Петро Сікора: “… можливо, скоро поїду. Відкликають… Не розуміють нас тук. Я не кажу про вас… та ще кількох осіб, а взагалі. Сумно, але я вірю, що прийде час, коли нас зрозуміють… Я вірю в молоду Болгарію, саме з нею ми матимемо справу в майбутньому”.
Дімітр Шішманов виріс серед тих, хто закладав підвалини болгарської держави після визволення її від османського ярма. В сім’ї проф. Івана Шишманова та Лідії Шишманової-Драгоманової частими гостями були патріарх болгарської літератури Іван Вазов, історик Міхаіл Арнаудов – до речі, голова Українсько-болгарського товариства, заснованого в 1932 р., проф.Любомір Мілетіч та інші представники тутешнього бомонду. Під їх впливом у малого Дімітра прокидається потяг до літератури та мистецтва. З 1919 р. по 1942 р він і написав свої твори – драми, повісті, оповідання. Ось що нам відомо: повість “Депутат Стоянов”, повість “Хайлайф” (“Бомонд”), “Оповідання”, роман “Бунтівник”, “Дивні люди”, п’єса “Кошмар”, оповідання-есе “Марення біля Акрополя”, оповідання “Зограф Павел”, комедія “Ярмарок в Стародолі”, оповідання “Полум’я буднів”.
У комуністичну добу, звичайно, Дімітра Шишманова не видавали. У добу демократії у 1992 р. видавництво “Петекс” видало під рубрикою “Невідомі автори” повість “Хайлайф”. I, здається, це – усе.
В “Хайлайфі” Дімітр Шишманов – стриманий, холодний та мовчазний, якого, до речі, друзі звали Міката, високоосвічений, знавець музики (сам грав на фортепіано), людина, що прекрасно володіла французькою, німецькою та російською і не дуже – англійською, людина, що пройшла сходинки від аташе до посла, вперше в болгарській літературі показала “лиск та злидні” тогочасної тутешньої дипломатії. Виявляється, що серед цієї професійної групи зустрічається кричуща некомпетентність, відсутність ініціативи, боягузливий бюрократичний менталітет і навіть мовний примітивізм.
Iнтелект Дімітра Шишманова оцінили навіть спецслужби СРСР. Після арешту восени 1944 р. Шішманова разом з іншими міністрами, царськими радниками, генералами відправляють до Москви. Там їх тримають кілька місяців. Константин Муравієв – останній прем’єр царської Болгарії, розповідав: “Із Шишмановим можна було розмовляти годинами. В Росії з ним спілкувалися й радянські офіцери, деякі інтелектуали. Вони були дуже здивовані тим, наскільки глибоко Шишманов знає українську мову та українську історію. Вони казали, що таких знавців в СРСР можна було перерахувати на пальцях”.
В 1996 р. демократична влада Болгарії реабілітувала членів кабінету Добрі Божілова, включно й міністра закордонних справ Дімітра Шішманова.
Дімітр Шишманов не був одружений. Дітей не мав. Щоправда, доводилося читати, що в 30-ті роки він начебто відбив дружину у одного болгарського генерала і певний час жив з нею. Про це писала тогочасна “жовта” преса.
Отож, зі смертю Дімітра Шишманова обірвалася й драгоманівська лінія в Болгарії.
Василь Жуківський
