Б О Л Г А Р С Ь К І.. В І С Т І
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
КАКВО ОЗНАЧАВА ДУМАТА "УКРАЙНА"?



УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА В БОЛГАРІЇ>>>

БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

 

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

СЕРГІЙ ЮЗЕФОВИЧ: "Я НЕ ДУМАВ, ЩО ЗА МОГО ЖИТТЯ УКРАЇНА БУДЕ САМОСТІЙНОЮ"

Сергій ЮзефовичСергій Юзефович. Народився 6 вересня 1915 р. в м.Лисянка Черкаської області. Українець. Закінчив Краківський та Софійський університет. За фахом славіст, богослов. В Болгарії мешкає з 1942 р. Був секретарем Українського культурного об'єднання (УКО) в Софії. Після 9 вересня 1944 р., коли до влади прийшли комуністи, його арештували. Покарання відбував до 1947 р.
Працював перекладачем, викладав у навчальних закладах м.Велико-Тирново. Володіє болгарською, польською, сербохорватською та російською мовами.
Зараз живе у Велико-Тирново. Є активістом осередку тамтешніх українців, невтомно пропагує українську ідею.
Член ОУН з 1941 р.
Одружений. Має двох синів та п'ятьох внуків.

- Пане Сергію, ви є дуай'єном української діаспори в Болгарії. Ваша біографія українця- патріота є історією української діаспори в Польщі, Югославії та Болгарії. Хто були ваші батьки?
- Мій батько - Олександр Юзефович, був освідченою людиною, працював начальником пошти в м.Лисянка. А його батько походив зі старого українсько-польського роду, був шляхтичем. Щоби стати офіцером російської армії, він прийняв православ'я. Моя мати - Марія, козацького роду. Вона закінчила в Києві інститут шляхетних дівчат та курси медсестер. Знала кілька мов. Її батько від козака дослужився до генерала. Мені відомо, що мої діди брали участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. і боронили вершину Шипка.
1919 р. уряд УНР направив батька в м.Кремінець (нині - в Тернопільській області) начальником пошти. Через рік ці українські землі увійшли до складу Польщі. Поляки пропонували йому стати католиком, але він відмовився і позбувся роботи. Ми перебралися в с.Лози - це також на Тернопільщині, там він був диригентом українського церковного хору. Сам писав пісні. А мати безкоштовно лікувала людей. У сім'ї нас було троє братів. 1929 р. старші Микола та Михайло поїхали до Чехії, де здобули вищу освіту.
- Перепрошую, на які кошти, хто їх утримував у Чехії?
- Українська громада. Микола став інженером, відтак перебрався до США. Помер 1974 р. в Чікаго. А брат Михайло - юрист за фахом, загинув за Закарпатську Україну в бою з мадярами.
1929 р., після закінчення другого класу української школи, батьки відправили мене до м.Каліш, що біля Лодзя. Там була українська станиця вояків армії УНР. Там перебували й мої родичі - офіцери. Там 1933 р. я закінчив гімназію ім.Тараса Шевченка, а через п'ять років - факультет славістики Краківського університету. Я був студентом професора Богдана Лепкого.
Сергій Юзефович - 1940 р.- А де ви були, коли почалася друга світова війна?
- В Югославії. Я там навчався за обміном. У серпні 1939 р. повернувся до Польщі і мене мобілізували. Служив я підпоручиком у 12-му полку подольських уланів. Біля м.Мокра мене легко поранило, довелося приєднатися до іншого полку. Ми відступали на схід, до радянського кордону. А 17 вересня 1939 р. біля Заліщиків нас атакувала Червона Армія. Польське командування порадило воякам діяти на власний розсуд. Ми мали три можливості: здатися в полон німцям, здатися в полон більшовикам або ж втікати до Румунії. Полк розколовся. Випереджаючи події, скажу, що 1992 р. у книзі "Катинський список" знайшов прізвища тих однополчан, що здалися Червоній Армії. Серед них був і мій двоюрідний брат. Біля Катині НКВД знищило 14 тис. польських офіцерів. Ті ж, хто потрапив до німців, перебували в таборах, багато з них залишилися живими.
- Серед них були й ви?
- Ні, наша група вирішила прямувати до Югославії через Румунію. На польсько-румунському кордоні (зараз це українсько-румунський кордон) мене знову поранили. Отож, з діркою в легенях я проїхав всю Румунію. Серби зустріли нас дуже сердечно. Там я вилікувався. Товариші-поляки вирушили до Франції, до генерала Сікорського, а ми - українці та білоруси, залишилися в Югославії. Ще з часів Австро-Угорщини в Боснії була велика українська діаспора, переважно українці-русини. Ми їх вчили розмовляти літературною українською мовою, пробуджували у них українську свідомість.
Мені запропонували піти вчитися. Я мав бажання отримати ще одну вищу освіту і став студентом богословського факультету Белградського університету.
- Було важко?
- Матеріально мені допомагала сербська церква, а моральна - українська громада. До 1941 р. я був секретарем молодіжної групи Українського товариства в Белграді. Воно нараховувало понад 300 членів, наша штаб-квартира була в центрі міста. У травні 1940 р. в Загребі поліція арештувала керівництво ОУН. В Белграді поліція затримала кількох наших активістів, вкючно й мене. У тюрмі "Главняча" нас тримали чотири місяці. Казали, що ми диверсанти, але фактів проти нас не було ніяких. Потім ми дізналися, що стали жертвою операції тамтешньої російської общини, пов'язаної з НКВД. Українців вважали сепаратистами. Сербські власті дали нам три доби, протягом яких ми зобов'язувалися покинути межі країни. Однак патріарх Сербії заступився за мене. Проте коли Белград захопили німці, довелося їхати до Хорватії. У Загребі я зв'язався з Василем Войтанівським з ОУН. Працював з українською діаспорою в Боснії. Там гітлерівці хотіли сформувати український легіон для боротьби із сербами, але з того нічого не вийшло. Українці зберегли нейтралітет.
- Пане Сергію, коли ви стали членом ОУН?
- В 1941 р. в Загребі. Там, як я вже казав, я зійшовся з Василем Войтанівським, а також Михайлом Чигрином та іншими діячами ОУН, і вони запропонували мені стати членом цієї організації. Я симпатизував ОУН Андрія Мельника. Мені подобалося те, що "мельниківці" не були екстремістами. До речі, мені казали, що пан Чигрин є лідером осередку ОУН в Австралії.
- А коли ви приїхали до Болгарії?
- В 1942 р. завдяки ОУН зв'язався з Українським культурним об'єднанням (УКО) в Софії і того ж року приїхав до столиці Болгарії. Був секретарем УКО. Тоді ця організація нараховувала понад 40 членів. Тут осередку ОУН не було і мені невідомо, чи були лідери УКО - Іван Колісніченко і Дмитро Майстренко, "мельниківцями".
В 1943 р. я продовжив навчання, але вже в Софійському університеті - на богословському факультеті. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іванкою. Вона було з Веліко-Тирново, вона також вивчала богословію.
- А 9 вересня 1944 р. Болгарію окупувала Червона Армія. Як склалася ваша доля?
- С Іванкою ми одружилися за місяць до того - 6 серпня. Їй було 22 р., а мені - 29. Ми жили у Веліко-Тирново. Там я й "зустрів" нову владу. У березні 1945 р. мене арештували і привезли до Софії. Пізніше я дізнався, що мене зрадив один українець - Криворучко, якому я необачливо сказав, що членую в ОУН. Допитували мене в СМЕРШ. Знали, що я - український націоналіст, але ніяких доказів, окрім доносу, не мали. Хотіло завербувати шпигуном. Та не вийшло. Після піврічних допитів мене передали болгарським чекістам. Я пройшов через кілька таборів, включно й табір смерті "Белене". В 1947 році звільнили.
- А як склалася доля ваших товаришів з УКО?
- Відразу ж після 9 вересня арештували 26 чоловік. В Софії мене не було і це, напевно, врятувало мені життя. Голову УКО Колісніченка та його заступника Майстренка відправили до СРСР і, наскільки мені відомо, стратили. Доля решти мені не відома. Всі емігрантські організації заборонили, включно і УКО.
- Що ви робили, коли вийшли на волю?
- У Веліко-Тирново викладав російську мову, перекладав з польської. Моїми учнями є кілька поколінь великотирновців.
- Пане Сергію, все своє життя ви мріяли і боролися за самостійну Україну...
- Так, мріяв і боровся, але, відверто кажучи, не надіявся, що за мого життя вона буде незалежною. Але дожив. Я плакав, коли в 1993 р. український посол вручав мені, хоча і радянський, але паспорт з позначкою "Паспорт є власністю України"...
Інтерв'ю взяв Василь Жуківський
Софія - Веліко-Тирново
жовтень 1996 - березень 2001