Наші
люди
ВАСИЛЬ
МАЦЬКІВ: ПРАЦЯ - ЦЕ МАЄ БУТИ ГАСЛОМ УКРАЇНЦІВ!
Василь
Мацків. Народився в 1928 р. на Івано-Франківщині. Україну покинув
в 1944 р. Гімназію закінчив в Німеччині. В 1949 р. емігрував
до Америки. Має вищу інженерну освіту. Працював в різних компаніях,
а протягом останніх 22 р. - на армію США. З 1990 р. - пенсіонер,
живе у штаті Флоріда.
Одружений. Дружину звати Ніна.
З паном
Василем ми познайомилися у найсучасніших спосіб - по Інтернету.
Він надибав наш сайт (www.ukrpress.bol.bg) і електронною поштою
надіслав вітання, а відтак і зателефонував. З'ясувалося, що
пан Василь - з тих українців, для яких українська справа є справою
життя. І це не пишномовні слова. В Україні він буває часто.
Приїжджає не як турист - вклонитися рідній землі і потім повернутися
назад, до влаштованого життя за океаном. Він приїжджає з бажанням
допомогти, змінити щось на краще в Україні. Бо вона для нього
не ностальгія, а держава, яку треба розбудовувати. Недаремно
ж йому вручили найвищу нагороду Всеукраїнського товариства "Просвіта"
ім.Тараса Шевченка - медаль "Будівничий України".
-
Пане Василю, можна зрозуміти те, навіщо ви вклали $1000 в будівництво
школи в рідному селі Верхній Струтин, що на Івано-Франківщині.
Там ваші земляки, наші люди - щирі українці. Але навіщо вам
Севастополь - там же українським і не пахне?!
- Справді, насамперед я віддав шану своїм землякам. Допоміг
їм добудувати школу. А ось щодо Севастополя, то ви не маєте
рації. Це наша територія і хтось мусить там працювати, насаджувати
українське. Саме насаджувати, бо у цьому сенсі там дуже складна
ситуація. Я радий, що в Севастополі вже починає пахнути українським.
- Невже завдяки часопису "Дзвін Севастополя", який
ви спонсоруєте?
- Не тільки. Так, я вже шостий рік допомагаю виходу у світ цієї
україномовної патріотичної газети. Я також сприяю забезпеченню
українськими підручниками та книгами дитячих садочків і шкіл
Севастополя, фінансую конкурс рефератів курсантів Севастопольського
військово-морського інституту, допомагаю "Просвіті"
організовувати наші свята, видавати книги, підтримую радіопрограму
"Ластів'ятко", кращих студентів, людей похилого віку.
- Ви забули сказати про конкурс "Перед портретом Кобзаря".
Про нього я дізнався з "Дзвону Севастополя".
- Так, була така справа. У цього часописі я прочитав твори севастопольських
школярів українською мовою, які брали участь у згаданому вами
конкурсі, і вирішив преміювати переможців. Нещодавно вони отримали
нагороди.
- Гадаю, що в Севастополі ви зустрічаєтеся і з тими, хто
не поділяє вашої точки зору на ті чи інші події в нашій історії.
- Звичайно. Пригадую, дискутував я з одним паном щодо так званого
дня Перемоги. Як на мене, 9 травня 1945 р. не є святом і наш
народ не повинен його відзначати.
- Чому?
- А тому, що український народ продовжував свою боротьбу і після
9 травня 1945 р. - з більшовицькою Москвою, аж до загибелі в
1952 р. головнокомандуючого УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки).
Варто лишень прочитати "Літописи Української повстанської
армії" в 24-х томах, що вийшли в Торонто. Ось там представлено
все, що відбувалося тоді на теренах України. За нашу самостійну
державу гинув цвіт нації - хлопці та дівчата. Вони вмирали за
жовто-блакитну Україна, яка, до речі, нині - блакитно-жовта,
продовжує не визнавати їх героями. Зрозуміло, що Москва перемогла
гітлерівську Німеччину українською кров'ю. І тому це не є приводом
для святкування.
- І вам вдалося переконати ваших опонентів?
- Не думаю, але сумніви посіяв. Історію України треба пізнавати
з різних джерел. "Історія" Ореста Субтельного не може
дати відповіді на всі запитання. Вона, власне, є вступом до
історії українського народу, бо автор не міг в один том увібрати
все.
- Ви часто буваєте в Україні. Вас не охоплює відчай від того,
з чим ви спіткаєтеся?
- В Україні я був тричі. Вперше в 1993 р. - викладав англійську
мову у Севастополі. В 1997 р. тамтешня громада обрала мене делегатом
Всесвітнього форуму українців. В цьому році також відвідав Севастопол,
був у Інституті Військово-Морських Сил України.
Бував, звичайно, у Києві. Гарне місто, воно відновлюється, позбувається
радянщини, зводить колись зруйновані церкви. Але, на превеликий
жаль, Київ ще є зросийщеним містом. Скрізь російська мова! Я
не розумію деяких наших українців - невже їм приємно, що їх
плутають з росіянами! Та переходьте розмовляти і мислити українською
мовою, вболівайте за українську Україну і побачите, як усіх
негайно об'єднає єдина національна ідея - добробут України!
Бо, я переконаний, кожен російськомовний у нас дивиться на Схід,
орієнтується на ту культуру. Мова - це те, що формує націю,
що її цементує. Власне, мова - це і ментальність.
Я часом собі кажу, що нині в Україні панує "ХаБеМеЗе"
- Хабарництво, Бандитизм, Мафія, Злочинність. Очевидно, такою
Україна постає і в очах Заходу. Варто лишень почитати американську
пресу. Нам нема чим похизуватися. Я упевнений, що для України
єдина дорога - це Європейський союз і НАТО. Але Заходу потрібна
економічно, фінансово і правово стабільна Україна, якою наразі
ми не є.
- То що, ви є песимістом щодо майбутнього нашої Батьківщини?
- Ні. Я просто реально оцінюю те, що ми маємо. А маємо зараз
не те, про що ми мріяли. Зрозуміло, що трансформація суспільства
є процесом тривалим і важким. Очевидно, має відбутися зміна
поколінь. Але й ми, нинішнє покоління, не повинні сидіти, склавши
руки. Допоки молода зміна підросте, треба не тільки зберегти
те, що маємо - незалежну державу, але й прагнути її будувати,
аби було що передавати прийдешнім. Отож, праця, праця і тільки
праця! Це має бути гаслом нинішньої України.
- Пане Василю, і останнє запитння. Ваша доброчинна діяльність
в Україні потребує чималих коштів і ви допомагаєте багатьом.
А вам хтось допомогає? Чи ви один?
- Ні, я не один. Завше поряд була моя дружина Ніна і мої однодумці,
З'єднаний українсько-американський допомоговий комітет з Філадельфії.
Діаспора, особливо в США та Канаді, допомагає і хоче допомагати
Україні. Але й Україна мусить допомогти собі.
З паном Василем спілкувався Василь Жуківський
Липень 2000 р.
ХЛIБОМ
I СIЛЛЮ
Хлібом і сіллю зустрічали українці Севастополя почесного просвітянина
Василя Мацьківа. В червні він знову відвідав Батьківщину у складі
делегації м.Чікаго. На велелюдному мітингу в Києві голова "Просвіти"
ім.Тараса Шевченка Павло Мовчан вручив паню Василю медаль "Будівчиний
України". Він зустрічався з міністром культури Богданом
Ступкою, брав участь у міжнародному семінарі "Україна-НАТО:
перспективи розвитку".
Посланець української діаспори Америки відвідав і Севастополь,
мав зустрічі з членами місцевої "Просвіти", педагогічним
товариством ім.Г.Ващенка, школи №53 та 37. Кілька двів свого
перебування в Криму пан Василь присвятив Севастопольському військово-морському
інституту ім.П.С.Нахімова. Він є одним з фундаторів конкурсу
серед курсантів, які пишуть реферати українською мовою, і вручав
переможцям премії. До них та всіх присутніх на церемонії Василь
Мацьків звернувся з промовою. Зокрема, він сказав:
- Нині в Україні українська мова є великою проблемою. Без української
мови не може існувати Українська держава. Отже, йдеться про
Українську державу, про Український народ. І ви, шановні курсанти,
прийшли сюди добровільно і зобов'язалися служити Українському
народові і Українській державі, боронити її і навіть віддати
своє життя. А якщо це так, то ви зобов'язані не лишень розмовляти
українською мовою, але й захищати її і зберігати. Вважаю, що
на терені вашого інституту має панувати тільки українська мова.
Ті, хто бажає поступити в інститут, повинні вже знати і розмовляти
цією мовою. В Україні має бути одна офіційна мова - українська.
Ви ж будете українською елітою, то мусите знати її.
На честь Василя Мацьківа начальник інституту контр-адмірал Володимир
Колпаков дав святковий обід, а прізвище українського патріота
уписано до Книги почесних гостей цього єдиного в Україні військово-морського
закладу.
"Дзвін Севастополя", липень - 2000