БЪЛГАРО-УКРАИНСКИ ВЕСТИ - издание за политика, бизнес, история, култура и спорт
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
БОГДАН СТОЙКО - ЦЪРКОВНА УТВАР
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.
Начало/Початок

ДIАСПОРА

АМБАСАДА
УКРАЙНА ДНЕС 
БОЛГАРIЯ СЬОГОДНI
БIЗНЕС - БОЛГАРIЯ
БИЗНЕС-УКРАЙНА
КОМЕНТАР
IНТЕРВ'Ю
ДАЙДЖЕСТ
НАШI ЛЮДИ
СПРАВКА-УКРАЙНА
ДОВIДКА-БОЛГАРIЯ
ИСТОРИЯ-УКРАЙНА
IСТОРIЯ-БОЛГАРIЯ
БАЛКАНИ
АРХIВ
E-MAIL

"ТОЛОКА" ЕТ
преводи - украински, руски
София, тел.772986



 




Наші люди
IРИНА ДАНИЛЕВИЧ-БІЛОН: У МАЛИХ МIСТАХ АМЕРИКИ УКРАЇНСТВО ПЕРЕЖИВАЄ КРИЗУ
Літні представники української діаспори в США стурбовані бездуховністю четвертої хвилі еміграції з України

Iрина Данилевич-БілонIрина Данилевич-Білон. Народилася у с.Арестів на Рівненщині у сім'ї священика о.Iвана Данилевича, який був там на парафії. У 1944 р. її сім'я - батько, мати, вона та сестра Ангелина, була змушена виїхати, рятуючись від більшовизму, на Захід - до Польщі, Чехії, а потім - Німеччини. У 1949 р. емігрувала до США. Поступила на факультет французької філології Бостонського університету, але за сімейними обставинами переїхала в Делавер і закінчила той же факультет Делаверського університету. Викладала англійську мову. Автор книжок віршів для дітей.
У 1957 р. одружилася з українцем Святославом Білоном - нині професор, один із провідних американських учених у сфері менеджменту. Мають шестеро дітей та десятеро внуків.
Володіє українською, французькою, польською та російською мовами.
Мешкає у м.Ньюарк, штат Делавер.

Пані Iрина запрошує до столу. "Пригощайтеся, будь ласка",- пропонує кейк. Смачний. "А чаю хочете?" П'ємо чай. "Вибачайте, що так скромно,- каже.- Ми уже готуємося додому, в Америку, пакуємо валізи".
У Софії сім'я Білон проживає у центрі міста. Пані Iрина приїхала разом із чоловіком, якого запросили на один семестр до тутешнього Технічного університету читати лекції з менеджменту. "У нас завжди багато людей,- каже пані Iрина.- Але зараз уже трохи спокійно".
В Болгарії пані Iрині сподобалося. Особливо - продукти харчування. "Це справжні продукти, а не те, що ми їмо в Америці - із консервантами, з іншими добавками", - каже вона.
На запитання, як спілкується у крамниці з продавцем, відповідає: "Цілком добре. Трохи розмовляю болгарською". Пані Iрина - із родини священиків, а це означає, що вміє спілкуватися з людьми.
- Усі Данилевичі були вродливими хлопцями і усі стали православними священиками, - розповідає вона.- Батько мав трьох братів - це отець Леонтій, отець Юрій, а найменший брат - Микола, також вчився на священика, але перед Другою світовою війною більшовицька влада закатувала його у Луцькій тюрмі. Тоді там загинуло багато представників нашої інтелігенції.
Книга для дітей Iрини Білон. Iлюстрації - Лариса НіноваМій батько закінчив духовну семінарію у Кремянці, а потім у Варшаві став магістром теології. У 1944 р. нашій сім'ї довелося, на превеликий жаль, виїхати з України, бо доля дядька Миколи могла спіткати й батька, а нас могли відправити до Сибіру. Спочатку ми опинилися у Польщі - Кракові, а потім - у Словаччині. У дорозі нам допомагали українські організації у цих країнах. Батько казав словакам: "Від комуністів добра не ждіть". Проте йому не всі вірили.
Потім ми добралися до Берліна. Наш владика Мстислав організував потяг для українського духовенства і ми поїхали в американську окупаційну зону. Поїзд бомбардували, багато священиків загинуло. Це був 1945 р. Спочатку притулок нам дали у жіночому монастирі, а коли прибули американські вояки - усі перебралися у табір. Табори були українські, польські тощо. В інших таборах коїли злочини, а в українському було спокійно. Українці-таборяни відразу облаштували церкву, організували школу, гімназію "Новий Ульм", театр, хор. В таборі були професори, відомі українські діячі, військовики УНР.
- А коли ви потрапили до США?
- У 1949 р. До Америки брали здорових і грамотних людей. Серед українців неосвічених було мало. У США нас уже чекав владика Мстислав. До речі, потім він став Митрополитом Української православної церкви у Америці та Митрополитом Української православної церкви у світі, а у 1990 р. повернувся в Україну і через рік став першим Патріархом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Це був чудовий проповідник і дипломат, це була духовна людина!
- Де ви жили, коли приїхали до Америки?
- Спочатку у Пенсільванії. Там батько поставив на ноги православну громаду. А відтак його направили у Бостон. Українці в Америці насамперед будували церкву. Iдеться про українців першої та другої хвилі еміграції. Мій батько збудував п'ять церков. Зараз у м.Баундбрун біля Нью-Йорка є український центр Св.Андрія Первозванного. Там є церква, семінарія, бібліотека, пам'ятник жертвам Голодомору, цвинтар. Є також культурний центр музей, але є намір збудувати ще більший музей. У Філадельфії та інших містах є українська гімназія.
- Пані Iрино, ви згадали про першу та другу хвилю еміграції. Наскільки я розумію, потім - у 70-ті роки ХХ ст., була третя хвиля, а зараз йде четверта. Якісь проблеми між поколіннями виникають?
- Так, є проблеми, особливо гостро вони виокремлюються у малих містах. Багато з тих українських громадян, хто зараз прибуває до США, насамперед йде до нашої церкви, до наших організацій. Ми їх приймає з радістю, так, як колись приймала нас стара еміграція, допомагаємо їм, включно фінансово. Спочатку вони відвідують церкву, недільні школі, бо не всі розмовляють українською мовою. Проте з часом ці українці втрачають інтерес до церковного і громадського життя діаспори. Ми люди уже в роках, то кому передамо оте майно, яке належить українській громаді? Це - церкви, будинки, усілякі центри тощо. Хто буде підтримувати українську ідею?! У молодих у голові переважно матеріальне. Невже моє покоління стане Останніми Могіканами?
- Невже серед цієї хвилі еміграції немає щирих українців?
- Якщо є, то їх небагато, особливо у малих містах. У великих, наскільки мені відомо, справи йдуть трохи краще.
- У США є багато українських осередків. Ви обговорюєте ці проблеми?
- Звичайно, але я дуже занепокоєна тим, що після нас українські громади можуть поступово обмежити свою діяльність. Український Конгресовий Комітет, Союз Українок, Організація демократичної української молоді, Спілка української молоді, організація "Пласт", Об'єднання Сестринства українських православних церков - це наші організації в Америці, які упродовж десятиліть прагнули згуртовувати українство. Вони активно працюють і зараз є свідомими того, що треба залучати до справи щойно прибулих українців. Але останні не дуже цього хочуть. Цю кризу українства в Америці неодмінно треба подолати і нехай нам у цьому допоможе Бог.
Iнтерв'ю взяв Василь Жуківський
Софія, 31 січня 2005 року