ІГОР
ЮХНОВСЬКИЙ: "СПОДІВАЮСЯ НА ПРИМИРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЕТЕРАНІВ"
Київ, 06 травня 2006.- Ігор Юхновський був радянським солдатом,
але комуністом не став. Він називає Другу світову дурною війною,
але і йому довелося у ній брати участь. Ігор Рафаїлович був на фронті
мінером. Він згадує, що, потрапивши до війська, ще навіть не вмів
стріляти й злякався першого бою. Нині ж Ігор Юхновський — голова
Всеукраїнського об'єднання ветеранів. «Ми є символом примирення
старшого покоління», — каже він і сподівається, що вже найближчим
часом бійців УПА офіційно визнають борцями за Україну.
Ігорю
Юхновському 81 рік. Народився на Рівненщині. Учасник війни, мінер.
Доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАНУ, магістр
права. Народний депутат України чотирьох скликань. Перу вченого,
академіка Ігоря Юхновського належать кілька солідних монографій,
понад 400 наукових праць. Ігор Рафаїлович — один із творців доленосних
документів незалежної України. За його безпосередньої участі розроблено
і прийнято такі важливі документи, як Декларацію про державний
суверенітет України, Акт про незалежність України, Закон України
«Про економічну самостійність України». Ігор Юхновський — голова
Всеукраїнського об'єднання ветеранів. Указом Президента України
від 23 серпня 2005 року йому присвоєно звання Герой України з
врученням ордена Держави. Володіє польською, англійською, німецькою
мовами. Одружений, має доньку та сина. Захоплюється малюванням,
бігом, гірськими лижами.
—
Ігоре Рафаїловичу, ви пам'ятаєте той день, коли почалася війна?
Яким саме для вас був її початок?
— Війна для мене почалася ще у 1939 році, коли німці займали Західну
Україну, поляки відступали й хотіли розстріляти мого батька. Ми
тоді переховувалися. Це було у Степані, на Поліссі, над Горинем.
Я ходив у 7-й клас... Із того моменту для мене почалася війна.
А потім прийшли німці. Ми їх, чесно скажу, радо вітали. Бо коли
прийшла на Західну Україну радянська влада, почалися масові арешти
людей, їх вивозили у Сибір. Арештовували учнів 9-10 класів. Їх
завозили у тюрму й страшно мучили. Коли німці прийшли, тюрму відкрили.
І в камерах, може, на півметра від підлоги, лежали тіла дівчаток
і хлопчиків, замучених НКВС. За що їх катували? Діти ж думали,
що прийшла Радянська Україна, свобода. Діти про Україну почали
вірші писати — за це їх і арештовували. То був для мене перший
величезний стрес. Тому коли прийшли у 1941 році німці, ми навіть
тріумфальну арку побудували для них із написом «Хай живе непереможна
німецька армія». І прапор жовто-блакитний вивісили. А через місяць
приїхало німецьке гестапо й почало арештовувати всю українську
інтелігенцію і методично її розстрілювати. То був другий удар.
Тоді почалася партизанка проти німців, тоді почалася УПА. Перші
роки війни були жахливими... У 44-му році, коли прийшла радянська
армія, яку ми теж дуже вітали, мій брат, мої друзі — всі пішли
в армію. Так я потрапив на справжню війну... — Ви якось розповідали, що пішли на фронт слабонавченим
солдатом, у першому бою злякалися і почали втікати... — Це правда (посміхається). Взагалі-то я пішов добровольцем.
Батьки не хотіли мене відпускати: старший брат пішов, а я залишився
вдома. Мама пекла мені щодня коржики, аби я тільки не йшов на
фронт і залишався вдома. Але матері моїх друзів дивилися на мене
дивними очима, і я сказав, що все одно піду в армію. Якраз у нас
стояла військова частина, я в неї одразу й пішов. Роботи я вдома
не боявся, і в армії не злякався її. Але був дійсно ненавчений
(бо потрапив не до запасного полку, а одразу пішов у діючу армію),
ще навіть не міг стріляти з автомата, не знав, як на запобіжник
ставити. Коли ми встановлювали міни (а служив я в інженерно-мінерній
частині 34-ї окремої інженерної бригади резерву головного командування),
то всі ми тримали детонатори в кишенях на той випадок, якщо потрібно
буде закласти міну.
А перший мій бій був таким. Почалася сильна стрілянина, хтось
забіг у хату й почав казати, що німці наступають, прорвали фронт
і в наш бік почали рухатися. А у мене якраз кулемет був розібраний
— я його чистив. Так із порожніми руками я вибіг із хати й разом
зі всіма почав утікати. Мене страх сильний охопив. «Утікала» переді
мною гармата, запряжена кіньми, то я схопився за дуло й так на
ньому й повис. Пізніше я ще й біг хвилин 15 чи півгодини, а коли
озирнувся, то все навкруги вже було тихо. І тоді я оговтався.
Насилу знайшов свою частину. Мали мене у штрафний батальйон відправити
за те, що я втікав і зброю покинув, але змилувалися і послали
у розвідку, довідатися, де є німці. Ми пішли якраз по тому ж маршруту,
по якому німці прорвалися. У лісі я знайшов кулемет новенький
— точно такий самий, який я покинув, ще й німецьку рацію знайшов.
Так що собi зброю я таки віднайшов, і все закінчилося тихо. Таке
було моє бойове хрещення... Звичайно, я не сам утікав. А разом
і з комсоргом роти. Я вважав, що він досвідчений солдат, але втікав
він не менше, як я. — Але ж був і справжній бій...
— Під Золочевом, там, де німці проривалися з Бродівського котла,
я опинився у самому центрі бою. Ось як ви переді мною зараз, так
переді мною тоді були німці, і я стріляв, товариші стріляли. Я
супроводжував танк Т-34, і ми разом влетіли у саму гущу німців.
Це був справжній бій, у якому я не відчував жодного страху...
І жодної ненависті до німців — я знав, що це наші супротивники
— тільки в інших мундирах, і я повинен стріляти, бо інакше застрелять
мене. Вони здавалися у полон, і я не давав, щоб полонених розстрілювали...
Такого бою віч-на-віч уже в мене більше не було — лише різні військові
операції. — А найбільше вам хотілося на фронті вчитися?
— Я завжди хотів учитися. Навіть коли вже були німці, я вчився
— тоді якраз почав вивчати англійську мову. Батько працював у
конторі бджолярів, і в нашій хаті були й цукор, і мед. Таким чином,
я той цукор потроху в матері брав і носив учительці — платив їй
за те, що вона мене вчила англійської мови. Так що вчитися я завжди
любив. І в армію я взяв із собою підручники і ніби вчився — насправді
ж я їх тільки носив у рюкзаку.
— Питання до вас як до голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів.
Питання щодо примирення українських бійців — радянських солдатів
та воїнів УПА, — воно на часі, але поки що не видно істотних кроків
у цьому напрямі...
— У 90-х роках виникло питання, що всі ветерани об'єднуються навколо
генерала Герасимова, який є затятим комуністом, прихильником Радянського
Союзу, Росії та антиукраїнцем. І ми подумали, що потрібно створити
ветеранську організацію, яка б об'єднала всіх ветеранів Другої
світової війни, незалежно від того, на якому боці фронту вони
воювали. Бачте, одна справа — бійці, які прийшли з «великої» України,
інша — бійці, до яких і я належав, — із Західної України. УПА
зародилася за часів німців, і вона воювала проти німців, вона
боронилася. Хлопці з УПА були нормальні, порядні люди. Уся Західна
Україна була дуже патріотичною — і за часів Польщі вона боролася
за Україну, і поляки українців саджали до в'язниць. Ми всі сприяли
цим людям. Мушу вам сказати, що значна кількість українців служила
у польській армії, бо то була Польща. Пізніше вони були бійцями
УПА або, так як я, бійцями Радянської армії. Якби ви мене спитали:
як вони туди потрапили? Я би відповів: як вони могли не попасти
туди? Ці всі молоді люди силою долі опинялися то в одному, то
в другому, то в третьому місці. І всі вони були українці. Тому
постало питання у 90-х роках, хто ж такі ветерани? А ветеранами
вони були всі. І тому виникла необхідність утворення Всеукраїнського
об'єднання ветеранів. Бо ті фронти, на яких вони воювали, залежали
від держав і обставин, у яких вони опинялися. — Але коли реально, на вашу думку, вiдбудеться визнання
бійців УПА воюючою стороною?
— У попередніх парламентах нам не вдавалося це зробити винятково
через комуністів. Узагалі мушу вам сказати, що фракція комуністів
— специфічна фракція. Вона ніколи вже не буде при владі, ніколи
не буде правити державою, але вона завжди буде кричати й брехати.
І ця брехня була така сильна, що збурювала певну кількість людей
зі Східної України. І вони скептично ставилися до воїнів УПА.
Нам не вдавалося через парламент це провести. Чи вдасться через
цей? Визнання воїнів УПА необхідне. Я не знаю, як би виглядав
розпад Радянського Союзу, як би виглядала наша Україна зараз.
Незалежність без крові й жертв не буває. І воїни УПА були фактично
першими жертовними людьми, які в ім'я України життя поклали...
Я думаю, що при теперішньому Президенті це відбудеться. Але незалежно
від того вже існує певний потяг різних ветеранських організацій
(а їх в Україні дуже багато) об'єднатися в єдину організацію.
Тим більше, що до ветеранів Великої Вітчизняної війни долучаються
ветерани радянської армії, які були в Африці, Азії, Афганістані,
в Іраку. Тобто ветеранська організація, як я бачу, є невмируща
— на зміну старих ветеранів приходять нові. І на їхнє місце знову
прийдуть нові — ветерани завжди будуть. — А як ви святкуватимете 9 травня?
— День Перемоги ми завжди святкуємо вдома. Ми, члени Всеукраїнського
об'єднання ветеранів, кладемо квіти спільно з урядовцями до монумента
Слави, біля могили невідомого солдата, але ми ще й кладемо квіти
до могили Героїв Крут, у Бабиному Яру. Далі ми поїдемо на німецький
цвинтар і там кладемо квіти біля основної могили німецьких солдатів.
Ми щороку туди їдемо. Так що ми є символом примирення старшого
покоління.("Україна
молода")