ІГОР ЮХНОВСЬКИЙ: "СПОДІВАЮСЯ НА ПРИМИРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЕТЕРАНІВ"
Київ, 06 травня 2006.- Ігор Юхновський був радянським солдатом, але комуністом не став. Він називає Другу світову дурною війною, але і йому довелося у ній брати участь. Ігор Рафаїлович був на фронті мінером. Він згадує, що, потрапивши до війська, ще навіть не вмів стріляти й злякався першого бою. Нині ж Ігор Юхновський — голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів. «Ми є символом примирення старшого покоління», — каже він і сподівається, що вже найближчим часом бійців УПА офіційно визнають борцями за Україну.

Ігорю Юхновському 81 рік. Народився на Рівненщині. Учасник війни, мінер. Доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАНУ, магістр права. Народний депутат України чотирьох скликань. Перу вченого, академіка Ігоря Юхновського належать кілька солідних монографій, понад 400 наукових праць. Ігор Рафаїлович — один із творців доленосних документів незалежної України. За його безпосередньої участі розроблено і прийнято такі важливі документи, як Декларацію про державний суверенітет України, Акт про незалежність України, Закон України «Про економічну самостійність України». Ігор Юхновський — голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів. Указом Президента України від 23 серпня 2005 року йому присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Володіє польською, англійською, німецькою мовами. Одружений, має доньку та сина. Захоплюється малюванням, бігом, гірськими лижами.

— Ігоре Рафаїловичу, ви пам'ятаєте той день, коли почалася війна? Яким саме для вас був її початок?
— Війна для мене почалася ще у 1939 році, коли німці займали Західну Україну, поляки відступали й хотіли розстріляти мого батька. Ми тоді переховувалися. Це було у Степані, на Поліссі, над Горинем. Я ходив у 7-й клас... Із того моменту для мене почалася війна. А потім прийшли німці. Ми їх, чесно скажу, радо вітали. Бо коли прийшла на Західну Україну радянська влада, почалися масові арешти людей, їх вивозили у Сибір. Арештовували учнів 9-10 класів. Їх завозили у тюрму й страшно мучили. Коли німці прийшли, тюрму відкрили. І в камерах, може, на півметра від підлоги, лежали тіла дівчаток і хлопчиків, замучених НКВС. За що їх катували? Діти ж думали, що прийшла Радянська Україна, свобода. Діти про Україну почали вірші писати — за це їх і арештовували. То був для мене перший величезний стрес. Тому коли прийшли у 1941 році німці, ми навіть тріумфальну арку побудували для них із написом «Хай живе непереможна німецька армія». І прапор жовто-блакитний вивісили. А через місяць приїхало німецьке гестапо й почало арештовувати всю українську інтелігенцію і методично її розстрілювати. То був другий удар. Тоді почалася партизанка проти німців, тоді почалася УПА. Перші роки війни були жахливими... У 44-му році, коли прийшла радянська армія, яку ми теж дуже вітали, мій брат, мої друзі — всі пішли в армію. Так я потрапив на справжню війну...
— Ви якось розповідали, що пішли на фронт слабонавченим солдатом, у першому бою злякалися і почали втікати...
— Це правда (посміхається). Взагалі-то я пішов добровольцем. Батьки не хотіли мене відпускати: старший брат пішов, а я залишився вдома. Мама пекла мені щодня коржики, аби я тільки не йшов на фронт і залишався вдома. Але матері моїх друзів дивилися на мене дивними очима, і я сказав, що все одно піду в армію. Якраз у нас стояла військова частина, я в неї одразу й пішов. Роботи я вдома не боявся, і в армії не злякався її. Але був дійсно ненавчений (бо потрапив не до запасного полку, а одразу пішов у діючу армію), ще навіть не міг стріляти з автомата, не знав, як на запобіжник ставити. Коли ми встановлювали міни (а служив я в інженерно-мінерній частині 34-ї окремої інженерної бригади резерву головного командування), то всі ми тримали детонатори в кишенях на той випадок, якщо потрібно буде закласти міну.
А перший мій бій був таким. Почалася сильна стрілянина, хтось забіг у хату й почав казати, що німці наступають, прорвали фронт і в наш бік почали рухатися. А у мене якраз кулемет був розібраний — я його чистив. Так із порожніми руками я вибіг із хати й разом зі всіма почав утікати. Мене страх сильний охопив. «Утікала» переді мною гармата, запряжена кіньми, то я схопився за дуло й так на ньому й повис. Пізніше я ще й біг хвилин 15 чи півгодини, а коли озирнувся, то все навкруги вже було тихо. І тоді я оговтався. Насилу знайшов свою частину. Мали мене у штрафний батальйон відправити за те, що я втікав і зброю покинув, але змилувалися і послали у розвідку, довідатися, де є німці. Ми пішли якраз по тому ж маршруту, по якому німці прорвалися. У лісі я знайшов кулемет новенький — точно такий самий, який я покинув, ще й німецьку рацію знайшов. Так що собi зброю я таки віднайшов, і все закінчилося тихо. Таке було моє бойове хрещення... Звичайно, я не сам утікав. А разом і з комсоргом роти. Я вважав, що він досвідчений солдат, але втікав він не менше, як я.
— Але ж був і справжній бій...
— Під Золочевом, там, де німці проривалися з Бродівського котла, я опинився у самому центрі бою. Ось як ви переді мною зараз, так переді мною тоді були німці, і я стріляв, товариші стріляли. Я супроводжував танк Т-34, і ми разом влетіли у саму гущу німців. Це був справжній бій, у якому я не відчував жодного страху... І жодної ненависті до німців — я знав, що це наші супротивники — тільки в інших мундирах, і я повинен стріляти, бо інакше застрелять мене. Вони здавалися у полон, і я не давав, щоб полонених розстрілювали... Такого бою віч-на-віч уже в мене більше не було — лише різні військові операції.
— А найбільше вам хотілося на фронті вчитися?
— Я завжди хотів учитися. Навіть коли вже були німці, я вчився — тоді якраз почав вивчати англійську мову. Батько працював у конторі бджолярів, і в нашій хаті були й цукор, і мед. Таким чином, я той цукор потроху в матері брав і носив учительці — платив їй за те, що вона мене вчила англійської мови. Так що вчитися я завжди любив. І в армію я взяв із собою підручники і ніби вчився — насправді ж я їх тільки носив у рюкзаку.
— Питання до вас як до голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів. Питання щодо примирення українських бійців — радянських солдатів та воїнів УПА, — воно на часі, але поки що не видно істотних кроків у цьому напрямі...
— У 90-х роках виникло питання, що всі ветерани об'єднуються навколо генерала Герасимова, який є затятим комуністом, прихильником Радянського Союзу, Росії та антиукраїнцем. І ми подумали, що потрібно створити ветеранську організацію, яка б об'єднала всіх ветеранів Другої світової війни, незалежно від того, на якому боці фронту вони воювали. Бачте, одна справа — бійці, які прийшли з «великої» України, інша — бійці, до яких і я належав, — із Західної України. УПА зародилася за часів німців, і вона воювала проти німців, вона боронилася. Хлопці з УПА були нормальні, порядні люди. Уся Західна Україна була дуже патріотичною — і за часів Польщі вона боролася за Україну, і поляки українців саджали до в'язниць. Ми всі сприяли цим людям. Мушу вам сказати, що значна кількість українців служила у польській армії, бо то була Польща. Пізніше вони були бійцями УПА або, так як я, бійцями Радянської армії. Якби ви мене спитали: як вони туди потрапили? Я би відповів: як вони могли не попасти туди? Ці всі молоді люди силою долі опинялися то в одному, то в другому, то в третьому місці. І всі вони були українці. Тому постало питання у 90-х роках, хто ж такі ветерани? А ветеранами вони були всі. І тому виникла необхідність утворення Всеукраїнського об'єднання ветеранів. Бо ті фронти, на яких вони воювали, залежали від держав і обставин, у яких вони опинялися.
— Але коли реально, на вашу думку, вiдбудеться визнання бійців УПА воюючою стороною?
— У попередніх парламентах нам не вдавалося це зробити винятково через комуністів. Узагалі мушу вам сказати, що фракція комуністів — специфічна фракція. Вона ніколи вже не буде при владі, ніколи не буде правити державою, але вона завжди буде кричати й брехати. І ця брехня була така сильна, що збурювала певну кількість людей зі Східної України. І вони скептично ставилися до воїнів УПА. Нам не вдавалося через парламент це провести. Чи вдасться через цей? Визнання воїнів УПА необхідне. Я не знаю, як би виглядав розпад Радянського Союзу, як би виглядала наша Україна зараз. Незалежність без крові й жертв не буває. І воїни УПА були фактично першими жертовними людьми, які в ім'я України життя поклали... Я думаю, що при теперішньому Президенті це відбудеться. Але незалежно від того вже існує певний потяг різних ветеранських організацій (а їх в Україні дуже багато) об'єднатися в єдину організацію. Тим більше, що до ветеранів Великої Вітчизняної війни долучаються ветерани радянської армії, які були в Африці, Азії, Афганістані, в Іраку. Тобто ветеранська організація, як я бачу, є невмируща — на зміну старих ветеранів приходять нові. І на їхнє місце знову прийдуть нові — ветерани завжди будуть.
— А як ви святкуватимете 9 травня?
— День Перемоги ми завжди святкуємо вдома. Ми, члени Всеукраїнського об'єднання ветеранів, кладемо квіти спільно з урядовцями до монумента Слави, біля могили невідомого солдата, але ми ще й кладемо квіти до могили Героїв Крут, у Бабиному Яру. Далі ми поїдемо на німецький цвинтар і там кладемо квіти біля основної могили німецьких солдатів. Ми щороку туди їдемо. Так що ми є символом примирення старшого покоління.("Україна молода")