Б О Л Г А Р С Ь К І.. В І С Т І
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
БОГДАН СТОЙКО - ИЗРАБОТВАНЕ НА
ЦЪРКОВНА УТВАР
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УПА – АРМІЯ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ. СОТЕННИЙ СИМЧИЧ-КРИВОНІС ТА ІНШІ
Київ, 26 березня 2008.- На початку 2008 року медіа розповсюдили повідомлення: "В місті Коломия Івано-Франківської області за життя встановлено пам'ятник сотникові УПА Мирославу Симчичу, який святкує свій 85-й день народження.
Мирослав СимчичМирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом понад 32 з половиною роки".
Реакція на це повідомлення російської і особливо малоросійської "прогресивної громадськості" була дещо дивною і зводилась до "Етово нє может бить". Мовляв, якби це насправді було, то про цього бандерівця вже було б написано десятки книг і відзнято кільканадцять фільмів.
І дійсно. В нормальному суспільстві навіть найпримітивніший обиватель захоплюється героями. А еліта вважає справою честі, власним моральним обов’язком віддати шану героям і сприяти заплідненню суспільної свідомості їхнім взірцем.
У нашому ж, постсовково-малоросійському, так багато "еліти" і так мало честі. А категорія "моральний обов’язок" взагалі зникла з інформаційного простору й мотиваційно-спонукальної сфери особи.
Власне від перегляду багатьох документальних фільмів про ОУН, УПА залишаються, в основному, політичні аспекти. А художні фільми про ОУН-УПА Янчука, на мій погляд, можуть викликати хіба-що меланхолійну жалісливість за "нещасними", вічно сумними хлопцями з лісу, та й за змарнованими на це вітчизняними і діаспорними доларами.
За що воювали ці насправді горді і мужні воїни, – не зрозуміло. Слова "Україна" в байдужих розмовах героїв цих фільмів взагалі не чутно...
Пісня "Тартака" з Нічлавою "Не кажучи нікому" – супер! І ніби непоганий відеокліп зробили хлопці на фоні легендарного напівзруйнованого в бою УПА з німцями монастиря в Новому Загорові на Волині. Але чому й у цьому кліпі режисер так відчайдушно давить на жалість, а образ упівців такий бідненький-нещасненький – всупереч історичним реаліям?
До речі, в тому знаменитому бою 8-11 вересня 1943 чота особливого призначення бунчужного Андрія Марценюка (псевдо "Береза") у стінах Новозагорівського монастиря тримала оборону і перемогла понад тисячу нацистів. Із 43 повстанців 29 загинуло. Але ж вони знищили 540 окупантів і біля 700 поранили, які прибули на 40 машинах та 10 танкетках і мали ще й гармати та три літаки.
То ж виникає запитання: доки нашу суспільну свідомість будуть формувати "митці" з хохляцьким комплексом невдахи !?
А нам так не вистачає хоча б одного фільму, де б ці люди, одержимі великою ідеєю визволення і об’єднання України, були показані у всій істинній їх величі і красі, а УПА – як не тільки героїчна і мученицька, але й найбоєздатніша партизанська армія у світовій історії! Це розуміли Че Гевара, Де Голль, який якось зазначив: "Якби у французької армії був такий дух, як в УПА…".
ХТО ВІН, МИРОСЛАВ СИМЧИЧ
Симчич народився у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзі-опришки.
Цікаво, що рідне село Симчича – одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними воїнами князя-короля Данила Галицького. З таких сіл повиходило багато видатних українців (зокрема, Малкович, Павличко, тощо).
"Знаходив у якійсь книжці, що був боярин Симчич у короля Данила... По лінії моєї матері є одне особливе ім'я – Гриць Голинський. Це рідний брат мого діда... Сотник українських січових стрільців, командир Гуцульського куреня.
Він його організував, увійшов до складу корпусу січових стрільців і провоював усю війну (1917-21 роки) аж до відступу в Чехословаччину", – розповідав пан Мирослав про своїх вірогідних предків і реальних родичів у одному з інтерв’ю.
Двох інших дідових братів розстріляли німці. А самого Голинського в сумнозвісному Дем'яновому Лазу біля Івано-Франківська розстріляли "перші совіти". Його череп знайшли під час розкопок в 1989 та ідентифікували за платиновою латкою, якою лікарі закрили рану, отриману сотником в боях за Київ від більшовицької шрапнелі.
У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з польськими ровесниками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.
У 1941 вступив до молодіжної організації ОУН. Вже навчаючись у Коломийському архітектурному технікумі, восени 1943 року, направляється в перший курінь УНС (Українська народна самооборона) в Космач.
Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов на Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, з якої організовується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Весною, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована біля Космача на Заваялах у селі Снідавка.
Закінчивши цей вишкіл і отримавши звання чотового, він був направлений у Буковинський курінь, у сотню Криги, але на прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го Симчич повертається. Мороз доручив молодому старшині вишколювати сотню.
Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де за одну ніч розгромила деякі колгоспи, а також розігнала місцеві щойно створені "істрєбітєльні" загони.
Далі сотня рейдує по Буковині, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач. І тут починається найважливіше.
БИТВА ЗА "БАНДЕРІВСЬКУ СТОЛИЦЮ"
Скептики мають рацію, сумніваючись у можливості сотні розбити цілу дивізію. Забігаючи наперед, скажу: розгром був і навіть більш, ніж дивізії. Але той бій сотні Симчича-Кривоноса був лиш завершальним етапом переможної битви за одну з УПівських столиць – величезне селище Космач, недоступної до того ні німцям, ні більшовикам, ні будь-яким іншим "визволителям".
За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД генерала Дергачова, в тій операції брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші формування.
З боку УПА – місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", вірогідно, "Гуцульський" і "Перемога", а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута (який замінив раненого курінного Різуна).
Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.
Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в село Шипіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Гонти цей курінь оточив і за одну добу розгромив той батальйон.
У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.
А тим часом тривали запеклі бої куренів УПА з головними силами ворога у самому Космачі. Наш герой згадує: "Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села.
На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив. І почав Ванька гулять: грабити людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це всі знають.
Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити. Бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги".
Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії карателів-НКВДстів. Березівцям прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало оберігати їм.
Новий молодий сотенний Юрко також доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу. "Двісті п’ятнадцять стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову. Мені подумалося, що сам Господь створив наші гори, щоб нищити в них непроханих зайд", – згадує Кривоніс.
Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, "бронебійку", понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.
Ворожа колона з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.
За 2,5 години знищили майже всіх – 405 солдат і офіцерів полку дивізії НКВД, включно з її командиром – генерал-майором Дергачовим.
Чи жаль цих "майже всіх"? Дуже! Але ж страшенно жаль сотень тисяч замучених борців ОУН-УПА, яких так не вистачає Україні і людству! Усіх жаль, утім, між ними є різниця: одні прийшли на чужу землю зі зброєю встановлювати "новий порядок", а інші захищали цю землю і право свого народу самому вибирати свою долю...
Рани, хвороби, рейди, (не)останній бій
В бою Симчича було поранено: "Десь через сорок хвилин бою розривна куля влучила мені в праву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану я нікому не признавався (бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух). Міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб кров не стікала. Через кілька годин бою я впав без свідомості — далася все-таки взнаки втрата крові...".
Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Але Симчич і тут не здався:: "Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар: "Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку". Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості".
В одному з інтерв’ю Симчича запитали про знищення упівцями генерала Ватутіна. Він відповів: "Вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію: не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів, які займалися лише боєм із німцями, ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці".
Зимою 1946 – аж до весни Симчич хворіє на тиф. Гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, відновлює її боєздатність.
Один з моментів розповіді Кривоноса звучить особливо хвилююче і навіть сенсаційно: "Я пам'ятаю останню розмову з підпоручиком крайового Проводу Дзвінчуком восени 1946 року.
Він зібрав нас 5 чоловік сотенних – Білого, Вихора, Спартана і Юрка: "Хлопці, бравурні походи скінчилися. Заходимо в глибоке підпілля на довгі десятиліття, мінімум на 40-50 років. Мусимо показати перед світом, що Україна боролась, бореться і буде боротися до повної перемоги за свою незалежність".
Усіх рядових, які були хворі, ми старалися якось легалізувати. Ми вирішили вмерти, а не зганьбити Батьківщину, і тим самим пронести для майбутніх поколінь нашу історію".
Чи могли воїни УПА втекти за кордон? Могли! А березівці навіть там побували: "Командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь, далеко на їхній території, треба було їх туди відвезти.
Ми нав'ючили 16 коней. Я мав від полковника Кропиви наказ: відвези людей у шпиталь, здай мадярам, передай документи від нашого командування. Як зможеш, то вертайся назад, як не зможеш – відступай разом з мадярами на Захід. Коли ми здали поранених, я вишикував чоту, 45 хлопців, пояснив наказ. Жоден не заїкнувся, що хоче відступати".
Весна і літо 1947 року – рейд по Буковині аж до Бессарабії і назад. Як витримували все це повстанці?
Симчич: "Були такі періоди під час великих облав, осінніми дощами, дощ і дощ... Мокрі, змерзлі, голодні, а воші такі, що не треба шукати: потягнув-потягнув, та й маєш повну жменю. Бо в такій біді, нужді страшно воші кидаються на людей... Відтак нас почав тиф косити. Екзема нас дуже мучила. Ми часто переходили Прут і Черемош убрід зимою.
Ще з вечора замочиш ноги, до рання маршируєш... Ранок настав – у лісі чи в чагарнику не накладеш вогню, щоб посушитися, бо дим і ти вже видаєш себе. Цілу ніч замерзлий ідеш, відтак цілий день сидиш, аж поки до вечора не обсохнеш від свого тіла трошки. Ноги гнили від стопи і майже по пояс".
4 грудня 1948 року Кривоніс із Петром Чернецем перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора. Людолови запалили хату. "Тоді, пам'ятаю, вирішив: "Краще згоріти" — і зомлів (від диму – В. Г.). Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками".
Але боротьба за свободу – ні сотника УПА Мирослава Симчича-Кривоноса, ні УПА, ні української нації – не закінчилася. Вона лиш перейшла в інші форми. Щоб перемогти у 1991.
СТРАЖДАННІ І МУКИ, ПРОДОВЖЕННЯ БОРОТЬБИ
"Поможеш нам знищити бандерівське підпілля – посилаємо тебе в Московську військову академію, і будеш у нас чоловіком!" – спокушали після арешту в 1948 році сотенного УПА Симчича людолови-НКВДсти.
Згодом стали мучити: "Отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... "Ну, будеш говорити?" Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Третій день – ноги попухли, як коновки, сині. То вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б'є в серце.
Б'ють до непритомності. Коли б'ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури. Міряють температуру. І коли ... тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони відносять і кидають у карцер. Коли два-три дні лежав, а одного разу, пам'ятаю, лежав у карцері після тортур непритомний сім діб. Під час таких тортур що я думав? "Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!"
13 березня 1949 року Симчича засудили на 25 літ ІТЛ (исправительно-трудовых лагерей) і 5 літ поразки в правах.
Страждання і боротьба борців за волю України в ГУЛАГу – то окрема епоха і епопея величі українського духу. Історія ще воздасть їм честь (не забуваймо, – перш за все – саме нашими зусиллями).
Щоб описати ті 32 роки 6 місяців і 3 дні каторги Мирослава Симчича, треба десятки томів. Подам тільки найсуттєвіше.
"У Магадані я пробув іще три роки. У ту першу колонію нас на Жовтневі свята привезли 1200 чоловік, а через півроку, 27 квітня 1950 року, коли мене звідти вивозили, вже лишалося тільки 700. 500 померло. Чому? – Холод, голод і важка праця. А ті 700, що ще були живі, і я в тому числі, хоч і задержалися при житті, та вже були в такому стані, що теж одна нога була в могилі – вже попухлі. Я теж на той час мав попухлі ноги, вже лежав у лікарні як дистрофік".
Добрим словом згадує Симчич двох киян – Грабовецького Василя, який до арешту в 1937 році викладав у Київському університеті українську мову й літературу, і капітана Равича – начальника будівництва Магаданської області, які помогли йому вижити.
Таке пекло влаштували мученикам не тільки табірне начальство, але й їхні прислужники – табірні "блатні". Вони постійно грабували, знущалися, били, а то і вбивали своїх співтабірників, не працювали, але справно отримували по 2-3 пайки за рахунок інших.
"...Зібрав добру групу наших хлопців. Кажу: "Хлопці, що ми будемо тут умирати? Ради чого? Давайте будемо щось робити!" Так ми одного дня як дали потих блатняках, п'ятдесятьом чоловікам поламали ребра серед білого дня, в зоні. Посадили нас після того – і тих що били, і підозрілих, чоловік десь біля 200".
А ще через деякий час Симчич з побратимами "тих блатняків там, на роботі, добили. Проти нас порушили справу за те повстання, бо ми всю зону підняли. За оце нас 8 чоловік судили 7 грудня 1953 року і додали мені 10 років по статті 59-3-16. Доплюсували до 25 ще 10 і вийшло 25, тільки початок строку вже відраховувався з другої судимості".
Далі були масові страйки, які переросли у повстання: "Тоді вони оточили зону з собаками – виганяти нас із зони. А там був один новий барак, ще не мащений. Так ми з отого барака озброїлися як могли: лати позабирали, деякі колоди попереколювали, поробили дрини. На третій день там, де литовці були, прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів.
Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати. Вони зі зброєю не йшли. Це нам вигідно було б, бо ми могли відняти зброю – хтось би був убитий, ну хай половина буде вбита, але ж половина лишиться живих, візьмуть автомати в руки і з цілої Колими їх виженуть... Засудили нас на 5 літ "критої" і відвезли в Магадан. Це був 1955 рік".
Там, у Магадані, Симчич зустрів історика Дмитра Антоновича, внука Володимира, який згодом, на початку 1956 року, у їхній камері помер на його очах.
Після комісії-пересуду весною 56-го багатьох звільнили, а Симчичу "залишили" 10 років і відправили у Тайшет.
Боротьба тривала. "Навезли в зону якихось обербандитів-битовиків, отаких самих убивць, найгіршої швалі. Для чого? Дали їм окремий барак, щоб нас тероризували. Ми почали з ними говорити, думали, може, знайдемо з ними якійсь компроміс, щоб без скандалу. Раз поговорили – не допомогло, другий раз поговорили – не допомогло...".
Що було далі, не важко здогадатися. Симчич навіть не побоявся написати про це у листі до Президіуму Верховного Совєта СССР: " ...Воронцов (начальник опер-частини – В. Г.) отвел для них отдельный барак № 1, где жило их примерно 200 человек. И эти бандиты так надоели людям, а было тогда в зоне 3500 человек, что однажды вечером все обступили барак с ворами, зажгли его и не пропустили живьем оттуда никого".
Деталі пан Мирослав розповів згодом: "Зібрали, хто що міг знайти: солярки, бензину з гаража, обступили барак, запалили. Хто звідти хотів вискакувати – дрином по чолу. І вони там згоріли.
Почалося слідство, нас почали тягати, а свідків то нема. Бо залишилися самі такі, що хоч убий, то ніхто нічого не скаже. Порушили справу "по аналогії": хто вже суджений за схоже. Знайшли трьох чоловік по аналогії, дали по 10 років".
Після цього 40 "зачинщиків" з Симчичем попадають на 3 роки в особливо сувору 307-му колонію в тім же Тайшті.
Там Кривоніс зустрів цілу плеяду легендарних українських борців: доктора Володимира Горбового – адвоката Степана Бандери на Варшавському процесі, Петра Дужого – референта пропаганди, Михайла Колесника. Особливо відзначає Симчич Михайла Сороку – керівника таємної ГУЛАГівської ОУН-Північ.
"Тамхоч і був особливо суворий режим, та на роботу ми там теж не ходили. Ми вже їх зрештою так навчили,що вони вже нас і не старалися гнати на роботу, бо з того всеоднонічого не виходило", – згадує наш герой.
Далі була Мордовія. Там 7 грудня 1963 року Мирослав Симчич-Кривоніс виходить на "волю".
ЗАПОРІЖЖЯ. БОРОТЬБА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
Симчич їде в Запоріжжя (бо в західноукраїнські області, Прибалтика і Ґродненська область – "въезд воспрещен, за нарушение – под суд") до брата свого знайомого співтабірника. Згодом одружується з місцевою дівчиною Раєю, працює на "Запоріжсталі" муляром по ремонту мартенівських печей, з'являється син Ігор. КГБ – "нє дрємлєт".
Але секретар парторганізації, начальник ремонтного цеху Чирва, якому доручено було "наглядати" за "особо опасним" не був з держиморд. Якось він сказав Симчичу: "Якби у мене були всі такі, як ти "погані", то наш завод гримів би на весь Союз, перше місце мав би!". За його та інших добрих людей допомогою Симчич будує 3-кімнатну кооперативну квартиру.
28 січня 1968 року КГБ з Івано-Франківська забрало Симчича "по вновь открывшимся материалам". Тоді почалася кампанія "Ніхто не забутий і ніщо не забуте!": "Почали мене вербувати, щоб пішов на відкритий процес. Я на це не погодився. Почали валити на мене все, що в них ще було не списано, і крити мене фальшивими свідками".
Протримали його в слідстві 25 місяців і 13 днів в одиночній камері. На дослідство прибула навіть дружина генерала Дергачова. Симчич уміло відкидає всі 42 пункти звинувачень, в тому числі і той бій під Космачем. "Бачать, що ніхто судити не береться, а на компроміс я не йду, то написали в Президію Верховної Ради СРСР, щоб мені скасували постанову комісії Верховної Ради від 1956 року, якою мені знизили строк з 25 до 10 років. А це що означало? Десять я відсидів, а 15 треба ще сидіти", – згадує він.
"Пробув я в Мордовії два роки. А відтак 1973 чи 1974 року частину в’язнів перевезли на Урал, у Пермську область.У колонії № 35 я пробув сім років. Отам я вже зустрічав цих шістдесятників– Іван Світличний, Ігор Калинець, Валерій Марченко, Євген Пронюк і багато інших".
Боротьба за Україну виходила на новий рівень і набула міжнародного розголосу: "Писали ми різні заяви, ті заяви вони відправляли за кордон. За одну з тих заяв я отримав ще два з половиною роки вже після того, як відсидів 30 літ".
Мова йде про лист Симчича до Брежнєва (десь 1978-79 рік), який опублікував журнал "Шпігель" та інші світові видання. Увесь світ тоді дізнався про боротьбу українців і жахи, що коїлися за ґратами у СРСР.
Слідство було бурхливим: Симчича перевозять в Запорізьку область, саджають в карцер, "збирають" свідків, хочуть дати ще 10 років за наклеп на "совіцьку дійствітільність". Але й тут добрі люди – начальниця тюрми і головний лікар – не дали згинути Симчичу (оце було, є, і буде: схід і захід разом!):
"Вас хочуть замучити, але ми не дамо. Відправимо вас в інвалідний лагер. З другою групою не мають права примусити вас працювати. Будете в камері потихеньку лежати і так виживете цих два з половиною роки", – признавалися вони борцю-мученику.
Половину того останнього строку Симчич провів у Луганській області, де був особливо суворий режим для інвалідів, половину – в Дніпропетровській.
Але зло не відступало: "Усе ж таки не хотіли мене живим випустити. То що зробили? Залишалося мені до свободи біля місяця. Повертаюся якось з обіду, а біля моєї койки стоять два наглядачі і кажуть, що вони ножі знайшли в мене під подушкою. Заарештовують мене, ведуть до оперуповноваженого, він тут же виписує мені 12 діб карцеру.
Приводять в карцер, роздягають, заводять у камеру, де вибиті вікна. Снігом мете у вікно. Лягти? На 8 годин відстібають нари, що на них можна би полежати, але ж холодно. А я тільки в спецовці. На загальному режимі не забирають куфайку, а тут забрали. Як я за цих 12 діб не загинув, не знаю.
У карцері ж нема нічого: цементова підлога, параша – і все. Вилізеш, сядеш на них, трошки посидів – тобою колотить, мусиш злазити, знову ходити, зігріватися. Ноги у мене попухли, посиніли, аж почорніли, так, як тоді, коли мене били шомполом на тортурах. Дві останні доби я домерзав на підлозі, бо вже не міг на ногах триматись".
ЩО БУЛИ КОЛИСЬ УКРАЇНЦІ ЛЮДЬМИ
30 квітня 1985 року Симчич, ледь ідучи, знову виходить на "волю на прив`язі". З собою з зони він забрав тільки 2 чемодани з листами. Вже почалася "пєрєстройка", але "врагу народа" дозволялося ходити лиш з роботи додому і навпаки.
Через якийсь час в обласній газеті "Индустриальное Запорожье" на всю першу шпальту з’явилася про Симчича "ізоблічітєльна" стаття відомого інформ-холуя Легейди: мовляв, такий-сякий убивця.
Думаю, читача також розсмішить реакція простих роботяг на цю статтю та наступне "партійне накачування" проти "врага-бандеровца". Пан Мирослав розповідає про це так:
"Біжить із рознарядки вся шоферня до мене в токарку. Кричать: "Дед, ...твою мать, ты почему всех коммунистов не поубивал? Смотри, сколько их, бл...й, еще ходит!" Одні кидаються цілувати мене, другі... Бо до тих пір вони не знали, хто я. Після того ставилися до мене, як до рідного тата".
Розкажіть, шановний читачу, цей курйоз тим, хто волає про ворожнечу між Сходом і Заходом. Хай знають!
Так пропрацював Мирослав Симчич на "Запоріжсталі" до 1996 року, поки один побратим по УПА не повідомив йому: "Вертайся до Коломиї, там тобі виділили однокімнатну квартиру, щоб ти, нарешті, мав можливість повернутись у свій рідний край".
"Я так сам на себе дивлюся, сам себе питаю, чому я живий? Я ніколи не думав дожити до цього часу. Чи може людський організм стільки витримати, як мій витримав? Інші поруч погинули...
Може, залишив мене Бог як живого свідка, щоб ото вам отут розповісти, а ви донесете людям, що були колись українці людьми. Хоч частина була зігнута, але все ж таки в українському народі зоставалась хоч невеличка групка людей, отой стержень, який тримав українську націю, не дав їй зігнуться, не дав їй пропасти".
Чи треба коментувати цю цитату?
Років з 13 тому я якось спитав у Василя Кука, останнього Головного командира УПА, світла йому пам`ять: чи вважаєте Ви, що УПА – армія-переможець? "Фактично, – так і є! – відповів Кук. – Після десятиліть збройної боротьби, ми продовжували виборювати вільну Україну: чи то в таборах, чи згодом на "волі", чи по всьому світу – політично, науково, фінансово, ідеологічно, духовно... І перемогли!"...
І перемогли! Слава героям!
ВОЛОДИМИР ГОНСЬКИЙ, "Українська правда"

 

 

 

ЖАЛОНИ НА НЕЗАВИСИМОСТТА НА УКРАЙНА>>>

ПОЛИТИЧЕСКИТЕ УБИЙСТВА В УКРАЙНА ПРЕЗ ХХ ВЕК>>>

ТАЙНИЯТ ЗАМИСЪЛ НА ИВАН МАЗЕПА>>>

НАЙБІЛЬШОМУ БОЮ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬ
КОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ 62 РОКИ>>>

ІГОР ЮХНОВСЬКИЙ: "СПОДІВАЮСЯ НА ПРИМИРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЕТЕРАНІВ">>>


ВАСИЛИЙ КУК, ГЕНЕРАЛ УПА:"ВОЙНА ПРОТИВ НЕМЕЦКИХ ОККУПАНТОВ БЫЛА ПРАВИЛЬНОЙ">>>