БЪЛГАРО-УКРАИНСКИ ВЕСТИ - издание за политика, бизнес, история, култура и спорт
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

Преша/Първа


ДIАСПОРА

АМБАСАДА
УКРАЙНА ДНЕС 
БОЛГАРIЯ СЬОГОДНI
БIЗНЕС - БОЛГАРIЯ
БИЗНЕС-УКРАЙНА
КОМЕНТАР
IНТЕРВ'Ю
ДАЙДЖЕСТ
НАШI ЛЮДИ
СПРАВКА-УКРАЙНА
ДОВIДКА-БОЛГАРIЯ
ИСТОРИЯ-УКРАЙНА
IСТОРIЯ-БОЛГАРIЯ
БАЛКАНИ
АРХIВ
E-MAIL

"ТОЛОКА" ЕТ
преводи - украински, руски
София, тел.772986

 

 

 




БОЛГАРIЯ - IСТОРIЯ

БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА - ДУХОВНА ОПОРА БОЛГАРСЬКОГО НАРОДУ
Софійський митриполит Iнокентій
Християнство проникло на Балканський півострів ще за часів св. Апостолів. Тут як місіонер бував св. Апостол Павло, св. Апостол Андрій Первозваний, а, може, й інші апостоли. Апостол Павло заснував церкви у македонських містах Філіпи, Берія та Салоніки і в грецьких містах Афіни та Корінт. Про це свідчить книга "Справи св. Апостолів" (гл.16 та гл.17) і послання апостола Павла до філіпійців, салонікчан і корінтян. За легендою, прямі учні апостолів були першими епископами в деяких містах, що існували на нинішніх болгарських землях. Зокрема, св. Ерм був у Філіпополі, св. Карп - у Вереї, а Амплій - в Одесосі. Протягом перших 4 віків після Христа християнство поширилося й на терени нинішньої Північної Болгарії (Мізія). З достовірних джерел відомо, що християни мешкали в Доростолі (Сілістра), Томі (Кюстенджа) і Аксіополі. У добу Діоклетіанових гонінь в Доростолі постраждав єпископ Дасій та шестеро римських вояків. Протягом першої чверті IV ст. єпископські осередки були у Сердіці (Софія) і Маркіанополі. У V ст. до християнства пристало майже все населення Балкан. Його першими послідовниками були греки, що населяли побережжя морів, а серед них - римські колоністи, які мешкали у внутрішніх районах півострова. Пізніше християнство охопило романізованих та елінізованих фракійців і ілірійців. За історичними даними, фракійське плем'я бесів, яке жило в Родопах, навіть відправляло богослужіння своєю мовою. Проповідником христоянства серед бесів, готів, скіфів та інших фракійських племен протягом другої половини IV та першої половини V ст. був Микита Ремізіянський. Про масштаби поширення християнства на цих теренах у той час свідчить те, що півострів розділили на дві церковно-адміністративні одиниці відповідно до його цивільного розподілу: на Iлірик - охоплював землі на захід від річки Віт, яким управляв папа через свого вікарія в Салоніках, і Схід - охоплював терен на схід від річки Віт і перебував під юрисдикцією патріарха константинопольського. У 732 р. до Константинопольської патріархії перейшла й провінця Iлірик.
ЗАСЕЛЕННЯ НИНІШНІХ БОЛГАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СЛОВ'ЯНАМИ І ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА СЕРЕД НИХ
Слов'янські племена Малої Скіфії та Нижньої Мізії перед тим, як стати складовою частиною болгарської держави, тривалий час перебували під візантійською владою. З другої половини VI ст. вони масово почали переправлятися через Дунай і поселятися в Мізії та Скіфії. Тому треба погодитися з тим, що їх християнізація почалася незадовго до приходу на Балкани болгар і заснування Болгарської православної церкви. Ймовірно, їх хрещення почалося через місцевих жителів, з якими вони були змушені налагоджувати контакт. Безперечно, слов'яни, що поселилися на теренах Фракії, Македонії та Албанії, потрапили під сильний вплив древніх християнських центрів - Салоніки, Філіпи, Філіпополь, Охрід, Месемврія і Драч. Християнство проникало у їх осередки і через полонених, яких вони захоплювали під час своїх вторгнень у межі Візантійської імперії. Полонені, а поміж них, очевидно, були й представники духовенства, проповідували серед слов'ян християнську віру.
Поширювачами християнства серед слов'ян треба вважати й хрещених вояків-слов'ян, які служили у візантійському війську. За деякими даними, їх стало особливо багато у першій половині VI ст. Посланці князя Бориса на соборі 870 р. свідчили, що на теренах нинішньої Болгарії болгари застали грецьких священиків. Очевидно, вони проповідували серед слов'янського населення християнство і закликали людей приставати до Христа. Наразі невідомо, чи мали слов'яни-християни Мізії свої храми та священиків. Приміром, Євген Голубинських вважає, що могли й мати, але дуже мало.
ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА СЕРЕД БОЛГАР
З християнством дехто з болгар ознайомися ще за часів хана Кубрата, коли вони населяли терени біля Азовського моря. У 528 р. в Константинополі християнство прийняв вождь болгарського племені кутригуру Горд. Його хрещеним батьком був імператор Юстиніян (527-565). Горд навіть спробував впровадити християнства у своїх державі, але не встиг, бо загинув під час заколоту проти нього. На думку епископа Йоана Нікіуського і константинопольського патріарха Никифора, навіть попередник Кубрата - очевидно, його звали Орхан, прийняв християнство у Константинополі разом зі своїм почетом. Єпископ Йоан Нікіуський свідчить, що і хана Кубрата хрестили у Візантії, де він дитиною виховувався при імператорському дворі. Відомо, що згодом, коли він став правителем, його держава налагодила політичні стосунки і уклала союз з імператором Iраклієм (610-641).
Після того, як хан Аспарух захопив Малу Скіфію та Нижню Мізію (680-681) і заклав фундамент болгарської держави на Балканах, християнство почало поширюватися і серед болгарської людності. Першими проповідниками були скорені місцеві жителі-християни. Тут варто звернути увагу на релігійну толерантність перших болгарських ханів. Поширювачами християнства стали також полонені візантійці, яких захоплювали болгари під час походів на Візантію, і полонені болгари, які прийняли християнство. Останні, повернувшись додому, розповідали своєму оточенню про християнську віру. Особливо багато полонених візантійців було в Болгарії за правління хана Крума (803-814). У 812 р. він захопив місто Девелт і забрав із собою всіх жителів разом з їх епископом Георгієм. Наступного року те саме він учинив і з жителями міста Адріанополя і його митрополитом Мануїлом. А після штурму Аркадіополя 814 р. хан Крум повернувся до Болгарії аж з 50 тис. полонених.
З ханом Омуртагом (814-831) пов'язується початок гонінь християн в болгарській державі. Як зазначав візантійський імператор Константин VII Порфирогенет (912-959), "багато болгар пристали до істинної Христової віри і на багатьох місцях в їх країні проросли зернятка Христового вчення". Омуртаг, увідомивши, що християнство загрожує язичницькій релігії його підлеглих і таким чином послаблює державу, влаштував переслідування християнських проповідників. Насамперед постраждали полонені єпископи, священики і відомі сановники. Як мученики загинули адріанопольський митрополит Мануїл, священики Парод, Гавріїл і Сіоній, а також ще 377 наразі невідомих християн. Омуртаг, щоби зупинити поширення християнства, вирішив дати волю полоненим грекам, бо саме вони були основними проповідниками Христової віри в його державі. А відповідно до положень 30-річного договору з Візантією, сторони зобов'язувалися обмінюватися полоненими. Однак не всі полонені греки повернулися додому, дехто залишився в Болгарії.
Спроба хана Омуртага заборонити християнство в країні не дала бажаних результатів. Христова віра проникла навіть у ханське оточення. Після смерті Омуртага на престол взійшов його найменший син - Маламир (831-836). Старший брат останнього - Енравот (Боян), прийняв християнство під впливом полоненого візантійця Кінама. Маламир пригрозив покарати смертю свого брата, якщо він не відмовиться від Христа і не повернеться до язичницької релігії. Енравот не відмовився від Нього і 833 р. його стратили. Таким чином Боян став першим болгарином, який прийняв мученицьку смерть в ім'я Христа. Перед стратою він, як пише литописець, пророцьки мовив, що віра, за яку він помирає, "пошириться по всім землі болгарській".
ХРЕЩЕННЯ СВ. КНЯЗЯ БОРИСА І СЛОВ'ЯНОБОЛГАРСЬКОГО НАРОДУ (865)
В середині IХ ст. існували усі передумови для залучення Болгарії до сім'ї християнських держав. Країна мала значну територію, внутрішньополітичну стабільність, збільшилася чисельність християнського населення. Однак вона не мала міжнародного визнання, а без цього неможливо було посісти гідне місце серед європейських держав. На думку князя Бориса, християнська релігія мала стати ланкою, здатною об'єднати два етноса - слов'ян і болгар, в єдиний організм і усунути розбіжності між ними. Окрім того, він був особисто переконаний в істинності і перевагах християнства порівняно з язичництвом, а це спонукало його здійснити святе хрещення. Залишалося тільки визначитися, до кого пристати - до Риму чи до Константинополя.
Після довгих міркувань, у 865 р. князь Борис звернувся до Візантії і прийняв християнство від Константинополя. Його хрещеним батьком став імператор Михайло III. Таїнство хрещення вчинив грецький архієрей. Потому хрестити почали й тих болгар, які ще сповідували язичництво.
Офіційне хрещення болгарського володаря і затвердження візантійського культурного і політичного впливу призвело 866 р. до бунту. Князеві вдалося приборкати непокірних боярів-язичників. Після цього він зосередив свої зусилля на організації самостійної Болгарської церкви.
ЗАСНУВАННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (870 р.)
Князь Борис мав за мету підняти Болгарську церкву до рівня древніх патріархій. Він хотів розбудувати автокефальну церкву. Тому й розпочав переговори з Константинополем. Однак там сприймали Болгарію як частину власного діоцезу і підтримували ідею пентархії. З цієї причини наміри болгарського володаря не сприйняли. Проте Борис не відмовився від свого плану. Оскільки між Сходом та Заходом існувало суперництво, то 866 р. він звернувся до Риму. Переговори з папою тривали три роки і закінчилися без успіху для Болгарії. Непориваючи стосунки із Західною церквою, князь відновив контакти з Константинопольською патріархією. Візантія, щоби відірвати його від Риму, продемонструвала схильність надати Болгарії самостійного архієпископа. На собор до Константинополя відбула болгарська делегація, яка повинна була врегулювати болгарське церковне питання. Позачерговий собор 4 березня 870 р. вирішив залишити Болгарську церкву під юрисдикцією Константинопольської патріархії. Треба вважати, що того ж року до Болгарії відправився перший болгарський архієпископ Йосиф. Ось так заклали підвалини помістної автономної Болгарської церкви, яка забезпечила згуртування болгар і слов'ян в єдину болгарську народність і державу. Iдея князя Бориса про незалежну народну церкву пізніше пригодилася іншим православним церквам - Сербській, Руській і Румунській.
Незалежно від перебування під юрисдикцією Константинопольської патріархії, Болгарська архієпископія мала широку внутрішню автономію. Вона мала такий самий устрій, як інші православні церкви, і була восьмою за ієрархією в тогочасній православній спільноті (після Константинопольської, Александрійської, Антиохійської, Єрусалимської, Кіпрської, Грузинської і Сінайської церкви).
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ДО ПОКОРЕННЯ ПЕРШОГО БОЛГАРСЬКОГО ЦАРСТВА ВІЗАНТІЄЮ (870-1018)
У 863 р. до Константинополя прибули посли великоморавського князя Ростислава. Вони просили, щоби їм прислали слов'янських проповідників і слов'янські книжки для здійснення богослужіння зрозумілою - народною, мовою. Iмператор Михайло III та патріарх Фотій вибрали братів Мефодія та Кирила - слов'ян із Салонік. Вони створили слов'янську азбуку і переклали з грецької слов'янською мовою найнагальніші книги для здійснення богослужіння. Потому разом зі своїми учнями і помічниками брати відправилися до Моравії, де їх з почестями зустрів князь Ростислав і моравська людність. Там Мефодій та Кирило присвятили себе активній учительській та проповідницькій діяльності. Однак справа св. Братів не сподобалася німецькому духовенству, яке мало сильні позиції в Моравії і дотримувалося наступної думки: Бога треба славити на трьох мовах - єврейській, грецькій і латині. Для захисту свого діла брати пішли до Риму. Там Кирило тяжко захворів і 14 лютого 869 р. помер. Папа Адріан II підтримав Мефодія і дозволив йому продовжити свою діяльність. Незабаром на вимогу моравців папа Йоан VIII призначив його архієпископом Моравії. Проте, незалежно від підтримки папи, німецьке духовенство не переставало чинити опір справі Мефодія, поширюючи усілякі плітки, плело інтриги. Все це, а також тяжка праця і вороже ставлення з боку нового князя Светополка зломили старого Мефодія і 6 квітня 885 р. він помер. Його поховали у Велеграді - столиці Моравії. Через деякий час по їх смерті братів визнали святими Східної церкви.
Справа Кирила та Мефодія після смерті останнього з братів почала занепадати заради репресій. Постраждали учні св. Братів. Молодих продали купцям у рабство і вивезли до Венеції. Там бідолах викупив візантійський посол і відправив до Константинополя. Iмператор Василь I передав їх князеві Борису. А іншу групу послідовників св. Братів просто вигнали з Моравії. Вони довго поневірялися перед тим, як прийти до Болгарії, де їх з пошаною зустрів князь Борис (866 р.).
Після хрещення Болгарії і заснування Болгарської архієпископії (870 р.) офіційною мовою державної адміністрації і Церкви була грецька мова. Але значна частина болгарської людності її не розуміла. Тому з приходом учнів Кирила та Мефодія стало можливим відправляти службу слов'янською мовою. Для цього князь Борис заснував дві школи: одну - у місті Пліска, яку очолив Наум - один з учнів св.св. Кирила та Мефодія, а другу - в області Кутмичевиця, яка охоплювала терени нинішньої Західної Македонії і Південної Албанії. Останню очолив Клімент - найкращий з учнів св. Братів. За сім років - час зовсім короткий, Клімент зумів підготувати майже 3500 учителів і священиків. У 893 р. новий князь Сімеон призначив його епископом. Таким чином Клімент став першим болгарським епископом, який відправляв богослужіння слов'яно-болгарською мовою. Тому його ще називають "першим єпископом з болгарською мовою".
Після Клімента школу в Кутмичевиця очолив Наум. Освітні заклади, які заснували Клімент та Наум, набули розквіту за правління князя Сімеона і назавжди укорінили в Болгарії книгу і боголужіння слов'янською мовою. Болгарська церква також визнала Клімента та Наума святими.
У 893 р. ще князь Борис скликав у Преславі церковно-народний собор. Це місто стало новою християнською столицею замість Пліски - язичницької столиці. Офіційною мовою при богослужінні і в адміністрації була слов'яно-болгарська, а священнослужителями могли бути лишень болгари. Ухваливши ці заходи, князь Борис передав владу своєму синові Сімеону. Борис же пішов у ченці, щоби спокійно дожити останні роки свого життя. Він помер 2 травня 907 р. Болгарська церква зарахувала його до рангу святих.
Св.князь Борис разом зі св.Iваном Рильським, св.Кирилом, св.Мефодієм і їх учнями вважаються небесними захисниками Болгарії і болгарського народу.
Iдею князя Бориса - мати Болгарську церкву у ранзі патріархії, реалізував його син і наступник на престолі князь Сімеон (893-927, з 919 р. - цар). За його правління Болгарія досягла вершини свого культурного і господарського розвитку, стала однією з найсильніших держав Європи. Він здобув перемогу над візантійцями біля Ахелой і Катасірті і оголосив себе "царем болгар і візантійців". Однак, відповідно до традицій середніх віків, царство передбачало наявність патріарха. У 918 або 919 р.р. у Преславі відбувся великий церковний собор, на якому офіційно оголосили автокефалію Болгарської православної церкви, а столичний архієпископ Дамян став патріархом. Потому останніх коронував Сімеона - царя усіх болгар. Однак візантійський імператор і константинопольський патріарх не визнали царського титулу Сімеона і патріаршої достойності Болгарської православної церкви. У стосунках між двома церквами настала схизма, яка тривала до 927 р., коли на престол взійшов цар Петро (927-969) - син царя Сімеона. У жовтні 927 р. Болгарія та Візантія уклали мирний договір, за яким Константинополь визнавав болгарського володаря царем, а Болгарську православну церкву - автокефальною на чолі з патріархом.
Отож, болгарський народ був не лише першим серед слов'янських народів, який впровадив християнство, але й домігся того, що його Церква першою серед слов'янських церков добилася автокефалії з патріаршою достойністю.
Спочатку центром болгарських патріархів була столиця Преслав. У пам'ятці середніх віків "Синодик царя Борила" йдеться про четверо преславських патріархів - Леонтія, Дімітрія, Сергія і Григорія. У 968-969 рр. патріарший престол з Преслава перемістився до Дрестера. У 972 р. візантійський імператор Йоан Цимисхій захопив східні терени болгарської держави і патріархія перебралася до міста Средец (нинішня Софія). Потому зі стратегічних міркувань столицю переносили з одного міста в інше, а разом з нею переїжджав й осередок болгарських патріархів - спочатку Виден, потім Миглен, а з 990 р. - місто Охрід.
У 1018 р. Візантія заволоділа і західними болгарськими землями. Iмператор Василь II зберіг автокефалію Болгарської православної церкви, однак позбавив її патріаршого права і оголосив архієпископією.
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У ДОБУ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ (1018-1185/7)
Візантійський імператор Василь II на південно-західних болгарських землях заснував адміністративну область (тему) під назвою Болгарія. Його представником там був дукс. Головним містом і адміністративним центром теми стало Скоп'є. Оскільки осередком щойно заснованої болгарської архiєпископiї був Охрід, то з першої половини ХII ст. вона стала називатися Охрідською архієпископією. Першим архієпископом собор єпископів обрав болгарина Йоана, який до того був ігуменом деберського монастиря Св.Богородиці. На його прохання імператор Василь II видав три грамоти і у такий спосіб визначив епархії, які мали входити до архієпископії, а також права архієпископа. Отож, за першою грамотою охрідському архієпископу підпорядковувалося 17 єпархій, за другою - ще 13, а за третьою - ще 2, тобто, всього йдеться про 32 єпархії. Архієпископ мав право збирати з населення простий "канонічний" податок. Iмператор забороняв військовим, фінансовим та адміністративним органам на болгарських землях втруматися в церковні справи. Однак по його смерті (1025 р.) візантійські чиновники почали чинити свавілля. Охрідська архієпископія періодично потрапляла під владу візантійську, болгарську, сербську, допоки 1767 р. ферманом турецького султана її не скасували, а єпархії, що входили до її складу, передали Константинопольській патріархії.
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У ДОБУ ДРУГОГО БОЛГАРСЬКОГО ЦАРСТВА (1185-1393/6)
У 1185-1187 рр. у Болгарії спалахнуло повстання і вона звільнилася від Візантії. Брати Петр та Асен (молодший з них і більш енергійний Асен оголосив себе царем) заснували архієпископію з центром у столиці Тирново. Першим архієпископом став Васілій, однак його не визнав ні Константинопольський патріарх, ні охрідський архієпископ. Та й він самий не зробив спробу налагодити спілкування з іншими православними церквами. Болгарія збільшилася територіально, що призвело до розширення діоцезу Тирновської архієпископії. Цар Калоян (1197-1207) усвідомив, що його держава не може підтримувати нормальні стосунки з іншими державами, якщо не отримає міжнародного визнання. У 1204 р. з політичних міркувань він уклав унію з Римом. Папа Iнокентій III оголосив архієпископа Васілія "примасом усією Болгарії і Валахії". Ця унія, яка швидше мала дипломатичний характер, не вплинула на належність Болгарії до святого Православ'я. Три десятиліття потому, у добу панування царя Iвана Асена II (1218-1241), коли болгарська держава досягла свого найбільшого територіального розширення і перетворилася в найвпливовіший політичний, військовий та економічний чинник на Балканах, Тирновську архієпископію оголосили патріархією. Це сталося на соборі в місті Лампсак (коло Дарданелів) весною 1235 р., на якому головував Константинопольський патріарх. Тирновську патріархію канонічно визнали усі православні церкви. Протягом наступних двох віків - тоді у межі Болгарського царства входила більша територія півострова, Болгарська православна церква успішно проводила свою духовну діяльність. На превеликий жаль, у 1393-1396 рр. Болгарія знову потрапила під іноземне панування - османське ярмо.
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ПЕРІОД ОСМАНСЬКОГО ПАНУВАННЯ (1393/6-1878)
Після того, як 1393 р. турки захопили Тирново, Тирновську патріархію скасували і вона перетворилася в митрополію. Останнього болгарського патріарха Євтімія відправили в заслання. Єпархії знищеної Болгарської церкви підпорядкували Константинопольському патріарху. Значна частина єпархій, що знаходилися в Македоні, залишилися у межах Охрідської архієпископії, але після її скасування у 1767 р. і вони перейшли під юрисдикцію Константинопольської патріархії.
Болгарський народ і церква перебували під іноземним ярмом майже п'ять століть, але ні фанаріоти, ні османи не змогли подавити його національну свідомість. Він залишався бути вірним своїй мові і християнській вірі. Подвійне ярмо - політичне і духовне, пригнічувало болгар упродовж віків. Насамперед до церковного і політичного визволення у добу національного Відродження закликало саме болгарське духовенство. Варто згадати хілендарського ченця Паїсія, який 1762 р. написав рідною болгарською мовою "Iсторію слов'яноболгарську", або ж св.Софронія Врачанського - автора першої новітньої болгарської друкованої книги "Неделнік", що вийшла у світ 1806 р. "Неделнік" - це збірник проповідей, він упродовж десятиліть був улюбленою книгою болгар.
Боротьба з фанаріотським ярмом (від Фенер - квартал, де знаходиться Константинопольська патріархія) почалася після скасування Охрідської архієпистопії 1767 р. і переросла у всенародний рух за церковно-національне визволення. Його лідерами були ієромонах Неофіт Бозвелі, єпископ Iларіон Макаріопольський, митрополити Паїсій Пловдівський і Авксеній Велеський. Константинопольська патріархія відмовляла болгарам у елементарних правах, що призвело до так званої болгаро-грецької церковної сварки. Згодом церковна суперечка набула національних масштабів. Болгари стали виганяти зі своїх земель фанаріотських священиків. А 3 квітня 1860 р. (то був Великдень) на вимогу громади єпископ Iларіон Макаріопольський не згадав прізвище Константинопольського патріарха і у такий спосіб підкреслив свою церковну самостійність.
Справедливі вимоги болгарського народу задовільнила Порта - уряд турецького султана. Вона видала (28 лютого 1870 р.) ферман про автономію болгарської екзархії. На це Константинопольська патріархія гостро запротестувала. А коли Порта призначила першим болгарським екзархом Антима, патріархія скликала 16 вересня 1872 р. помістний собор, на якому Болгарську церкву оголосили схизматичною. Цей акт остаточно розірвав стосунки між двома церквами.
Духовний підйом народу супроводжувався і збройною боротьбою - Квітневим повстанням 1876 р. Екзархія на чолі зі своїм настоятелем активно боронила інтереси пригніченого болгарського народу, організувала допомогу тим, хо постраждав, і сповістила дипломатів "великих сил" в Стамбулі про османське свавілля в Болгарії. Турецький уряд, відповідно, заявив про своє невдоволення Екзархією і особисто екзархом Антимом. Напередодні російсько-турецької визвольної війни (12 квітня 1877 р.) його звільнили і відправили в заслання до Малої Азії. Новим болгарським екзархом 22 квітня 1877 р. обрали Ловчанського митрополита Йосифа.
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ПЕРІОД ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ БОЛГАРІЇ ВІД ОСМАНСЬКОГО ЯРМА ДО III ЦЕРКОВНО-НАРОДНОГО СОБОРУ (1878-1953 Р.)
Після визволення Болгарії і особливо після укладання Сан-Стефанського мирного договору (19 лютого 1878 р.) перед Болгарською екзархією постали нові завдання. Екзарх Йосиф перебрався до Пловдіва (1 червня 1878 р.), щоби організувати Церкву Сан-Стефанської Болгарії, а у Стамбулі залишився його заступник. Однак це тривало не довго. Внаслідок рішень Берлінського конгресу Болгарію поділили, що призвело до зменшення діоцезу Екзархії. Екзарх повернувся до Туреччини.
Після Міжсоюзницької війни (1913 р.) болгарське екзархійське відомство в межах європейської частини Туреччини значно зменшилося, що змусило екзарха Йосифа переїхати до Софії. По його смерті (20 липня 1915 р.) Болгарська православна церква прийняла синодальну форму управління. Святий Синод очолював намісник-голова. Духовенство багато разів клопотало перед урядом дати згоду на вибори настоятеля Церкви, але без успіху. Лишень 21 січня 1945 р. екзархійський собор вибрав екзархом софійського митрополита Стефана. Потому відбулися переговори з Константинопольською патріархією і 22 лютого 1945 р. сторони скасували схизму, що розділяла протягом 73 р. Болгарську православну церкву і решта православних церков. А 13 березня 1945 р. Патріархія визнала Болгарську екзархію автокефальною і своєю єдиновірною посестриною.
У 1948 р. екзарх Стефан був змушений зректися екзархійського престолу. Відповідно, з відновленням автокефалії Болгарської православної церкви (1945 р.) постало питання її канонічного устрою. Традиції диктували повернення до інституції патріархії. У 1950 р. Святий Синод підготував "Статут Болгарської православної церкви", що дало змогу в майбутньому відродити патріархію. На своєму засіданні 3 січня 1953 р. Святий Синод ухвалив рішення про скликання 8 травня того ж року церковно-народного собору, метою якого було відновити традиційну форму церковного управління в особі настоятеля - патріарха.
ТРЕТІЙ ЦЕРКОВНО-НАРОДНИЙ СОБОР (8-10 ТРАВНЯ 1953 Р.), ВИБОРИ ПАТРІАРХА І ВІДРОДЖЕННЯ ПАТРІАРШОЇ ДОСТОЙНОСТІ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
Перед тим, як відкрити собор, у синодальній капличці Св.Царя Бориса учасники відслужили св. Літургію.
О 8.00 члени Святого Синоду і члени собору пішли до древнього храму Св.Софії, де їх зустріли дзвонами і церковним співом. Намісник-голова Святого Синоду митрополит Пловдівський Кирил разом з іншими митрополитами, єпископами відслужили молебень. Потім намісник виступив з короткою промовою і члени собору пішли до будинку Болгарської академії наук, де о 10.30 почалося перше засідання. Обрали бюро собору і комісію з 5 членів для перевірки законності повноважень. Вибори проходили за явним голосуванням. Друге засідання призначили на 16.00 того ж дня, а перше засідання закрили о 12.15.
Друге засідання собору розпочалося о 16.10. Собор нараховував 107 осіб, семеро не прийшли, тобто, участь у роботі собору брало 100 осіб. Після перевірки повноважень доповіли про правила роботи собору. За ними, головою собору обрали намісника-голову Святого Синоду митрополита Пловдівського Кирила. Він від імені Святого Синоду виступив з промовою про стан Болгарської православної церкви. Це засідання закрили о 19.20, а наступне - третє, призначили на 8.30 наступного ранку, 9 травня 1953 р.
На третьому засіданні виступила частина делегатів собору. Всі вони ратували про відновлення патріаршої достойності Болгарської православної церкви. У підсумковій промові голова собору заявив, що наступного дня собор продовжить свою роботу відповідно до ст.16 Статуту Болгарської православної церкви, але уже як Патріарший виборний собор, який має відродити патріаршу достойність Болгарської православної церкви.
Наступного дня - 10 травня 1953 р., після служіння св.Літургії у синодальній капличці Св.Царя Бориса члени Патріаршого виборного собору прийшли о 8.30 до залу засідань Святого Синоду, де відбулися вибори патріарха. Підрахування бюлетенів показало, що їз 107 кандидатуру митрополита Пловдівського Кирила підтримали 104, а 1 бюлетень був за митрополита Відінського Неофіта, і 2 визнали нечинними. Учасники собору тричі заспівали "Многая лєта" на честь нового патріарха Кирила, а він благословив їх. Потім зачитали протокол виборів, уписали це до кондика і делегати відправилися до храму Св.Александра Невського. Там відбулася інтронізація нового патріарха. Відтак свої вітання зачитали представники-гості деяких православних церков - Руської, Румунської, Польської, Чехословацької, Грузинської та Антиохійської. Вітання надійшло і від директора Дирекції віросповідувань Ради Міністрів Болгарії.
Своїм листом за №552 від 27 липня 1961 р. Константинопольська патріархія офіційно сповістила главу Болгарської православної церкви та Святий Синод, що визнає відновлення патріаршої достойності "своєї першородної дочки".
БОЛГАРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ III ЦЕРКОВНО-НАРОДНОГО СОБОРУ (8-10 ТРАВНЯ 1953 Р.) ДО НАШИХ ДНІВ
Авторитет Болгарської православної церкви після того, як вона відновила свою патріаршу достойність, значно підвищився не тільки серед православних, але й серед інших християнських церков. За честю поміж партіархій Східної православної церкви Болгарська православна церква посіла дев'яте місце. Вона управляється відповідно до "Статуту Болгарської православної церкви". Верховну духовну, судову і адміністративну владу всього діоцезу Болгарської православної церкви здійснює Святий Синод, який складається з патріарха і всіх єпархійних архієреїв. Він працює у повному і скороченому складі. У своєму повному складі Святий Синод протягом року збирається на дві чергові сесії (у червні і листопаді) і позачергові, якщо цього вимагають обставини. В обох випадках засідання Святого Синоду головує патріарх. Святому Синоду допомагать наступні комісії:
1.Богослужбова;
2.Фінансова;
3.Освітня;
4.Закордонна;
5.Богословська.
Комісії очолюють митрополити, а в деяких з них членують тільки митрополити. Їх рішення набувають чинності після затвердження Святим Синодом. При Святому Синоді є Верховна церковна рада на чолі з архієреєм - членом скороченого складу. Членами цієї ради є двоє священиків і двоє мирян, яких обирають на чотири роки. Вона відає загальними фінансовими і господарськими питаннями Церкви.
Болгарська православна церква здійснює релігійно-освітну діяльність, видає тижневик "Църковен вестник" і щомісячний часопис "Духовна култура", а також науково-богословські, релігійно-освітні, проповідницькі та інші твори відомих болгарських богословів.
Кадри для Церкви готує Духовна семінарія, яка надає середню богословську освіту, і богословський факультет Софійського університету ім.Св.Клімента Охрідського, який дає вищу богословську освіту.
Діяльність Болгарської православної церкви протягом згаданого періоду була б більш плідною, якби після 9 вересня 1944 р. деякі чинники не втручалися в її справи. Болгарська комуністична партія (БКП), яка тоді прийшла до влади в Болгарії, взяла на озброєння науковий атеїзм. Вона спробувала усіма засобами максимально звузити діяльність Болгарської православної церкви. Переслідувала сотні священиків. Багато з них потрапили в табори, дехто загинув смертю мучеників. 3 серпня 1949 р. міністр внутрішніх справ Антон Югов і його заступник Русі Хрістозов, який відповідав за держбезпеку, направили до Секретаріату ЦК БКП "Пропозиції", в яких, зокрема, пропонують:
1.Здійснити зміни у складі Святого Синоду;
2.На ключові позиції в Болгарській православній церкві висунути священиків та мирян, вірних Вітчизняному фронту.
...
6.Окремих священиків - реакційно налаштованих, але схильних до обробки, заохочувати до росту в церковній ієрархії, а решта заважати просуватися.
У такий спосіб протягом 20 років де-факто змінилася більша частина керівництва Болгарської православної церкви. Церковно-народні собори не скликалися десятиліття, хоча їх проведення раз в чотири роки передбачається Статутом Болгарської православної церкви. Не проводилися й вибори церковних настоятельств, єпархійських радників тощо. Соборна основа Болгарської православної церкви порушилася.
Патріарх Кирил помер 7 березня 1971 р.. Наступного дня (8 березня 1971 р.) Політбюро ЦК БКП ухвалило ось таке рішення: "На посаду глави Болгарської православної церкви запропонувати і підтримати кандидатуру митрополита Максима. Доручити голові Комітету з питань Болгарської православної церкви і релігійних культів здійснити відповідну підготовку для забезпечення обрання Максима патріархом". Патріарший виборний собор відбувся 4 липня 1971 р. Відповідно до вказівок Політбюро ЦК БКП, патріархом "обрали" Максима - митрополита Ловчанського. Делегати собору були незаконними, бо їх каденція давно закінчилася, а декого призначали митрополити.
Лишень після 10 листопада 1989 р., тобто, після демократичних змін, створилися умови для того, щоби запанувала істина. Своїм актом №92 від 25 травня 1992 р. Методі Спасов - директор Дирекції "Віросповідувань" при Раді Міністрів Болгарії, оголосив патріарха Максима і митрополитів тогочасного Святого Синоду незаконними, бо їх обрання супроводжувалося порушенням і втручанням державної влади. Комісія, до складу якої увійшли представники усіх політичних формацій, представлених у парламенті, 23 листопада 1993 р. у будинку Святого Синоду відкрила запечатані пакети з виборними бюлетенями виборів патріарха Максима. Виявилося, що 67 бюлетенів з усіх 101 заповнені одним і тим самим почерком і там уписано ім'я Максима. Ще в 6 бюлетенях його уписали іншим почерком. У такий спосіб вдалося набрати необхідну більшості у 3/4 голосів. Згодом графологічна експертиза довела, що почерк на 67 бюлетенях належить Любенові Наследнікову - тогочасному юрисконсульту Святого Синоду.
За цих обставин, на вимогу кліра і віруючої людності 9 травня 1994 р. відбулися вибори Софійського митрополита. Ним став Маркіанопольський єпископ Iнокентій - головний секретар Святого Синоду. Тим часом навколо Неврокопського митрополита Пімена сформувався новий - легітимний Святий Синод. Пімена обрали його намісником.
Восени 1992 р. відбулися вибори церковних настоятельств і церковних делегатів майбутнього церковно-народного собору, який мав відновити соборну основу Болгарської православної церкви. Однак синодальне угрупування на чолі з Максимом відмовилося від проведення загального церковно-народного собору, який повинен був усунути незаконність і суперечності і відродити мир в Церкві. Святому Синоду на чолі митрополитом Піменом нічого не залишалося, як призначити на 2 липня 1996 р. IV церковно-народний собор. Він відбувся 2, 3 та 4 липня 1996 р. і патріархом Болгарської православної церкви обрали Неврокопського митрополита Пімена - найстаршого серед митрополитів за часом перебування у сані митрополита. Проте 10 квітня 1999 р. патріарх Пімен після важкої і тривалої хвороби помер. Це було тяжким ударом і великою втратою для усіх, що причетний до процесу оздоровлення Болгарської православної церкви. Святий Синод вирішив тимчасового не обирати патріарха, а своїм намісником-головою обрав 20 квітня 1999 р. Софійського митрополита Iнокентія.
Протягом наступних років Святий Синод на чолі з намісником-головою продовжив справу блаженоспочившого Болгарського патріарха Пімена - справу істинного оновлення Церкви, працюючи старанно і виконуючи самовіддано свій церковний і громадянський обов'язок. На своєму засіданні 24 жовтня 2002 р. Святий Синод канонізував як мучеників усіх священиків і мирян - жертв комуністичних репресій 1922-2002 рр. Їх пам'ять буде вшановуватися щороку 10 липня.
Болгарська православна церква на чолі з духовенством і поводирями православних болгар міцно стоїть на фундаменті св.Православ'я і неухильно виконує свою рятівну місію.
Софія, липень 2003




АРХIВ: