БУВести
IСТОРIЯ БОЛГАРIЇ
БУВісті

БОЛГАРІЯ НАПЕРЕДОДНІ І В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
До початку Другої світової війни Болгарія була переважно аграрною країною. В сільському господарстві було зайнято майже 80% працездатного населення, а продукція рільництва та тваринництва давала 2/3 національного доходу. Однак це не означало, що болгарські уряди не прагнули розвивати й інші галузі - промисловість, транспорт, торгівлю.
Перша світова війна призвела Болгарію до національної катастрофи. Проте вже в 1923-1924 рр. країна увійшла в етап господарського пожвавлення - було досягнуто рівень передвоєнного виробництва, стабілізувалося землеробство, збільшився товарообіг, розширився зовнішній ринок, капітали (болгарські та іноземні) спрямовувалися в промисловість. Цей період тривав до 1929 р. і відомий як період економічної стабілізації. Світова криза 1929-1933 рр. не обминула й Болгарію, однак обсяги промислової та сільськогосподарської продукції не скоротилися.
З 1934 р. до початку Другої світової війни болгарська економіка продовжувала розвиватися, але дещо уповільненими темпами. Цей період держава активно втручалася в господарське життя, збільшувалася державна власність в промисловості, на транспорті, в торгівлі.
В 30-ті роки особливого розвитку набув кооперативний рух. В 1939 р. в країні нараховувалося 3,5 тис. кооперативів, які об'єднували майже 1 млн. чол. і мали власний капітал розміром 2 млрд. левів.
Сільське господарство. У другій половині 20-х років Болгарія вийшла на рівень сільськогосподарського виробництва, який був до Першої світової війни. Збільшувалася врожайність зернових, держава надавала кредити для закупівлі техніки. Однак остання не мала хто-зна якої ефективності, бо землеробство було роздрібленим - в 1926 р. нараховувалося 750 тис. господарств, на які припадало в середньому по 0,4 га землі. Світова економічна криза 1929-1933 рр. позначилася і на сільському господарстві Болгарії. Різко знизилися заготівелні ціни: на зерно - в 3-5 разів, на технічні культури, овочі та фрукти - в 2 рази, на продукцію тваринництва - в 2 рази. В 1934-1939 рр. ціни на сільськогосподарську продукція поступово підвищилися, однак рівня, що був до 1929 р., вони так і не сягли. Збільшився експорт тютюну, овочів та фруктів. Однак в цій галузі продовжували переважати дрібні та середні виробники, що заважало впровадженню передової агротехніки. Приміром, в 1934 р. в країні було лишень 1525 тракторів, 3456 молотилок, 6640 сіялок, 6750 жаток. За цим показником вона була на одному з останніх місць в Європі. Порівняно з іншими європейськими державами, Болгарія відставала й за урожайністю пшениці, жита, ячменю, овесу, картоплі тощо.
Промисловість. У 20-ті роки промисловість Болгарії розвивалася швидкими темпами. В 1921 р. порівняно з 1911 р. зростання сягло 23%, в 1924 р. - 67%. Цьому сприяла державна політика, а також природнє бажання промисловців, торговців та банкерів вкладати капітали у виробництво, щоби зберегти їх від інфляції. В 1923-1929 рр. середньорічний темп промислового розвитку становив 11%, а обсяги промислової продукції збільшилися на 88%. Протягом того часу було збудовано багато фабрик та заводів, теплових та гідроелектростанцій. Однак найбільш інтенсивно розвивалися такі галузі, як харчова, тютюнова і текстильна. Проте, якщо порівнювати аграрний та індустріальний сектор за обсягами виробництва, то останній відставав вдвічі.
Світова криза неодинаково вплинула на болгарську промисловість. Загалом її обсяги не зменшилися, але одні галузі (харчова, текстильна, тютюнева) скоротили своє виробництво, інші (хімічна, вугільна, будівельна) - зберегли докризовий рівень, а треті (паперова, каучукова, бавовняна, деревообробна, електроенергетика) - збільшили. Ці тенденції й обумовили відносну насиченість внутрішнього ринку товарами. Протягом другої половини 30- х років Болгарія подолала кризу і середньорічний розвиток промисловості складав 9%. Однак, якщо порівняти з передовими капіталістичними країнами, то країна відставала від них в 10-30 разів. Тому доречно було б співставляти Болгарію із сусідніми країнами - Румунією, Туреччиною, Грецією або Албанією.
В 1936 р. було скасовано протекціонізм в промисловості, що дозволило здійснити структурну реформу. Свої позиції на ринку зміцнили хімічна, каучукова та металообробна газулі. В 1939 р. в країні було 3335 підприємств. З них 169 були власністю держави (шахти, військові заводи, ремонтні залізничні майстерні, друкарня в Софії тощо) - тут йдеться про 9%. Кооперативний сектор охоплював 206 підприємств, частка яких у промисловому виробництві становила майже 6%. Решта промисловості була у приватних руках. Промисловість була сконцентрована в Софії, Пловдіві, Габрово, Варні, Русе та Бургасі і давала роботу 104 тис. чол., тобто, менше, ніж 2% населення країни. В 1934 р. в Болгарії було також 88 тис. дрібних підприємств, в яких працювало 120 тис. чол. (в середньому припадало по 1-4 чол. на підприємство).
Транспорт і шляхи. В 1929 р. загальна довжина болгарської залізниці становила 2471 км, а в 1939 р. - вже 3123 км. Саме протягом цього періоду розпочалося будівництво залізничної дороги Софія-Бургас. В 1903 р. мережа шляхів мала 6300 км, а напередодні Другої світової війни - майже 9000 км. Міський транспорт з'явився в Софії, Пловдіві та Русе.
Торгівля. На початку 20-х років держава поступово перестала втручатися у сферу внутрішнього товарообігу. Заготівлею та постачанням населення продуктами харчування та промтоварами займалися дрібні торговельні фірми і кооперативи. Однак в 30-ті роки держава знову повернулася в цю галузь економіки. Саме тоді була заснована дирекція "Хранізнос", яка розпочала скуповувати і торгувати зерном, борошном, бавовною, коноплею, льоном, вовною та іншою сільськогосподарською продукцією. Певну конкуренцію цій структурі складали кооперативи, на які в 1939 р. припадало 20% внутрішнього товарообігу.
Зовнішня торгівля Болгарії майже повністю орієнтувалася на ринок Західної Європи і сусідньої Туреччини. Що йшло на експорт? Зерно, борошно, овочі та фрукти, м'ясо і м'ясні продукти, масло, бринза, сир твердий, яйця, шкіра, килими, вовняні тканини, трояндове масло тощо. Тобто, переважна продукція сільського господарства. Імпортувалися машини, металеві вироби, транспортні засоби, хімічні продукти. Після Першої світової війни Болгарія дуже швидко досягла передвоєнних експортних показників. Однак після 1929 р. імпорт та експорт дещо скоротилися. В 1939 р. обсяги зовнішньої торгівлі становили майже 28% національного доходу країни. До речі, на передодні Другої світової війни на першому місці в експорті Болгарії був тютюн та тютюнові вироби, які витіснили зерно. На міжнародному ринку попитом користувалися й болгарські овочі та фрукти, домашня птиця, яйця. Не дивно, що в той час основним торговельним партнером Софії була Німеччина, на яку припадала 30% болгарського експорту та імпорту. Болгарія закуповувала переважно метали, устаткування, машини, хімічні продукти, пранспортні засоби, інструменти тощо.
Банки. Наприкінці 20-х років фінансова система Болгарії стабілізувалася завдяки непрямим податкам, скороченню бюджетного дефіциту і внутрішнім позикам. На той час в країні вже працював Болгарський народний банк (засновано в 1879 р.) та інші державні фінансові структури - Болгарський аграрний банк, Болгарський центральний кооперативний банк, Поштовий ощадний банк, кілька приватних банків, капітал в яких мали іноземні фінансові установи. В 1934 р. 19 середніх та дрібних банків об'єдналися в банк "Болгарський кредит", в якому державі належала значна частка. Напередодні Другої світової війни цій фінансовій інституції приділялася особлива увага, оскільки вона дуже активно працювала з німецькими компаніями і фірмами, через неї проходили майже всі експортно-імпортні операції Болгарії і Рейху. В той час болгарська грошова одиниця - лев, була настільки стабільною, що її рахували твердоконвертованою валютою.
ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ. Після революції в Росії у жовтні 1917 р. та Першої світової війни ліві ідеї стали популярними і в Болгарії. У вересні 1918 р. болгарськаму уряду навіть довелося подавити повстання вояків, які поверталися з фронту. Тоді загинуло кілька сот солдатів. Це призвело до кризи в державі і цар Фердинанд зрікся престолу. Його сина - Бориса ІІІ, було короновано 3 жовтня 1918 р. Монарх призначив прем'єром Теодора Теодорова, який сформував коаліційний уряд із шести партій. Зокрема, до нового кабінету увійшли представники Болгарського селянського народного союзу (БСНС) та Болгарської робітничої соціал-демократичноїї партії ("широкі соціалісти") - все формації з лівою та ліво-центристською орієнтацією. Влітку 1919 р. на виборах до Народних Зборів перемогу знову здобули ліві формації. За БРСДП ("тісні соціалісти"), яка 1918 р. перейменувалася в комуністичну партію, проголосувало 120 тис. виборців і вона стала другою, після БСНС, формацією в парламенті. На третьому місці були "широкі соціалісти". Підйом лівого руху в Болгарії - країні переважно аграрній, не був випадковим. Селян приваблювали ідея російських більшовиків "Земля - селянам".
Александр Стамболійський - лідер БСНС, обіймав посаду прем'єра з 1919 до 1923 рр. Він не сприймав більшовицьку ідею експропріації землі. Проте ініціював закон, за яким приватна власність на землю обмежувалася 30 га. З державного земельного фонду ділянки отримували безземельні болгари та біженці. Стамболійський впровадив контроль за торгівлею зерном, оподаткував міське населення високими податками. На догоду лівим, уряд БСНС обіцяв покарати прем'єрів Болгарії, які перебували при владі з 1911 р. і спричинили національну катастрофу.
Лідер селян керував диктаторскими методами, що, зрозуміло, не подобалося решта партіям та деяким верстам населення. В ніч з 8 на 9 червня 1923 р. в Болгарії стався військовий заколот. До влади прийшов проф.Александр Цанков, який, окрім генералітету, отримав підтримку і деяких буржуазних партій. Ця формація отримала назву "Демократичний сговор" ("Демократичний заколот"). Стамболійського було вбито.
Уряд Цанкова вдався до небаченого терору проти лідерів та прихильників лівиці. У вересні 1923 р. влада подавила комуністичне повстання, яке охопило Північно-Західну Болгарію і яку очолювали Георгій Дімітров та Васіл Коларов - в майбутньому лідері Комінтерну.
В 1926 р. Александр Цанков пішов у відставку, а в його крісло сів Андрей Ляпчев, який був прихильником поміркованої політики. За його правління було оголошено амністію прихильникам лівих партій, з підпілля вийшла комуністична партія, щоправда, під назвою Болгарська робітнича партія. Одне слово, після років терору кабінет Ляпчева підготував грунт для здійснення нормальної політичної діяльності. В 1931 р. відбулися парламентські вибори, на яких переміг "Народний блок" - коаліція демократів, частини БСНС, радикалів та націонал-лібералів. Він гарантував дотримання конституції, політичних та громадянських прав та свобід, обмеженою стала цензура. В країні тривав процес демократизації. Проте вже в 1933 р. на політичній сцені заявили про себе партії, зокрема, профашистсикого гатунку, невдоволені керівництвом "Народного блоку". Ці формації, приміром, Болгарський національний легіон, жадали перегляду Ньойського договору і повернення Болгарії забраних територій. Останнім сприяв і один зовнішньополітичний чинник - в 1934 р. чотири сусідні з Болгарією країни утворили так звану Балканську антанту. У разі конфлікту з Болгарією вони зобов'язувалися надати одна одній військову допомогу. Це було добрим підгрунтям для приходу до влади реваншистських сил.
Оскільки в країні створювалася напружена політична ситуація, в ніч з 18 на 19 травня 1934 р. формація "Звено" та Військовий союз без особливих труднощів здійснили державний заколот. Уряд очолив Кімон Георгієв - один з лідерів "Звено". Його правою рукою (щоправда, в тіні) був полковник Дамян Велчев. Громадськість схильно сприйняла новину про зміну влади. Болгари надіялися, щоби новий кабінет зліквідує політичний хаос та доб'ється громадянського миру.
"Попередня партійна політична система остаточно обвалилася,- йдеться в Маніфесті уряду Кімона Георгієва до болгарського народу 19 травня 1934 р.- Повне розкладання партій глибоко торкнулося суспільства, держави і народного господарства. Морально-політична криза ризикувала перерости у державну... Все це змусило нас замінити партійну владу непартійною - національною владою... Лишень армія залишилася здоровою... Ми пропонуємо:
1)економічну організацію держави - скорочення числа міністерств, округів, общин та служб;
2)Стабільну місцеву владу і призначення мерів;
3)Стабільність державним службовцям;
4)Врівноважений бюджет;
5)Дешеві і доступні кредити...;
6)Державну підтримку землеробства...;
7)Пристосування промисловості до господарських та національних потреб країни;
8)Нові ринки для нашої сільгосппродукції;
9)Нові робочі місця... фонди соціального забезпечення;
10)Добрі стосунки з "великими силами" і особливо з нашими сусідами, відновлення зв'язків з Радянською Росією".
Заколотники розпочали негайно впроваджувати свої авторитарні та тоталітарні підходи та бачення влади. Вони розпустили парламент - Народні Збори, неофіційно скасували Конституцію. Заборонили всі політичні партії, а їх майно підлягало конфіскації. Вперше в Болгарії після звільнення в 1878 р. від турецького ярма партійне життя начебто завмерло. У своїх заявах уряд "19 травня", як стали себе називати заколотники, пропагував ідею того, що лишень у такий спосіб можна зберегти суспільство від нездорових політичних пристрастей і досягти прогресу держави. Заради цієї мети нове керівництво Болгарії вдалося до декретів, які мали силу закону. Уряд скасував органи місцевого самоврядування і цим перервав столітню традицію. Шкоди було завдано і самоуправлінню в освітній сфері.
Уряд "19 травня" мав масштабну амбіцію розбудувати політичну систему, яка могла б замінити існуючу до того часу парламентську демократію. Заколотники озброїлися корпоративними ідеями італійського фашизму і 6пропонували, щоби законодавчий орган формувався винятково елітою нації і двома нашвидкоруч заснованими казенними галузево-професійними організаціями - робітників та селян. Приклад Італії домінував і при створенні професійних та молодіжних організацій з обов'язковим членством. Самі ці структури й мали бути соціальним ґрунтом режиму. Пропаганда діяльності влади покладалася на спеціальну дирекцію, яка отримала назву "Суспільне відновлення".
Розпочалася й адміністративна централізація Болгарії - із 16 округів було засновано 7 областей, якими керували призначені урядом директори. Навіть мерів міст та сіл призначав міністр внутрішніх справ. Заколотники домоглися повного контролю над країною.
Державне начало стало головним і в господарській політиці нового режиму. Держава монополізувала торгівлю сіллю, тютюном, спиртом та нафтою. Водночас уряд робив спробу впровадити в економіку країни план, заснував два банки.
Поступово кабінет Кімона Георгієва досяг повного контролю і над зовнішньою політикою Болгарї, яка досі була прерогативою монарха. Софія та Белград уклали торговельну угоду. Під впливом Сербії розпочалося зближення Болгарії із Францією. Саме тоді Софія та Москва зголосилися наладнати дипломатичні стосунки. Було засновано болгаро-радянську торговельну палату, болгаро-радянські товариства.
Однак режим "19 травня" не зумів залучитися широкою громадською підтримкою, бо заборонені партію перетворилися в його суперників. Окрім того, ультрарадикалізм та тоталітарні і авторитарні ідеї були загрозою і для монархістської інституції. Врешті-решт цареві Борису ІІІ вдалося розколоти Військовий союз, який був основою режиму. Внаслідок на початку 1935 р. прем'єр Кімон Георгієв подав у відставку і режим заколотників перестав існувати. Щоправда, він підготував добрий ґрунт для одноосібного управління монарха, який почав розміщати на вищих посадах виконавчої влади "своїх людей". Один з них - Георгі Кьосеіванов, якому вдалося завдати нищівного удару по Військовому союзі - Дамян Велчев та інші лідери цієї формації, себто, заколотники, сіли на лаву підсудних.
Отож, протягом наступних п'яти років через начальника своєї канцелярії - згаданого Кьосеіванова, цар Борис ІІІ одноосібно керував державою. Щоправда, зосередження влади в одних руках та політичні переслідування сприяли об'єднанню напівлегальних опозиційних формацій. Останні наполягали, щоби негайно відновити дію Конституції і провести парламентські вибори. І уряд пішов на поступки. В 1937 р. вже був готовий новий закон про вибори місцевих органів влади. Однак він містив в собі деякі статті (скажімо, мажоритарна система, освітній ценз виборців тощо), які забезпечували авторитарним силам перемогу. Опозиція вирішила бойкотувати вибори і, як вважається, припустилася стретегічної помилки, бо ще більше затверджувався безпартійний варіант державного управління. Цьому було кілька причин:
- більшість болгарського суспільства сприймало його схвально, бо авторитарні наміри монарха мали гарантувати державну стабільність. В Європі і на Балканах впроваджувалися авторитарні і тоталітарні моделі управління (Гітлер - в Німеччині, Сталін - в Москві, Мусоліні - в Римі);
- після світової економічної кризи в Болгарії настало певне господарське пожвавлення, особливо у другій половині 30-х років. Уряд проводив політику протекціонізму, форсував індустріалізацію, контролював транспорт та банківську справу, захищав вітчизняного товаровиробника. Зростали обсяги зовнішньої торгівлі, особливо експорту сільгоспродукції.
- стабільна політична система та економічне пожвавлення дозволили урядові проводити цілеспрямовану соціальну політику і таким чином розширювати суспільну базу режиму, тим паче, що держава повністю контролювала пресу та громадську діяльність.
Тому не дивно, що парламентські вибори 1938 р. сприяли розвиткові безпартійного монархічного режиму. Дозволялося, щоправда, існування опозиції, однак лишень в стінах парламенту. Уряд погодився видати ліцензію опозиційним друкованим виданням.
Одне слово, одноосібна влада царя, який через посередництво прем'єра керував державою, прикрилася певним ліберально-демократичним фасадом. Та й прогандистське гасло "Цар, народ і армія - одна воля, одне рішення, одна справа" зіграло значну передвиборну роль, бо поєднувало в собі монархічні настрої, націоналізм, авторитарні та тоталітарні тенденції, суспільну потребу у лідерові, здатному об'єднати країну, і амбіцію вирішити національне питання Болгарії. Монарх, безумовно, заважав відновленню парламентаризму, водночас він був бар'єром на шляху поширення тоталітарних ідей націоналсоціалістського, фашистського та комуністичного ґатунку. Гнучка політика монарха та уряду в економіці та культурі також сприяли затвердженню Болгарії як зони стабільності в Південно-Східній Європі саме напередодні Другої світової війни.
МИРНИЙ РЕВІЗІОНІЗМ. Салонікське перемир'я 1918 р. та Ньойський мирний договір 1919 р., на думку болгарських істориків, узаконили несправедливу міжнародну реальність. Після Першої світової війни Болгарія, окрім жертв, втратила свої території, була змушена сплачувати репарації, болгари почували себе приниженими.
Офіційна політика Болгарії в 20-30-ті роки, а також громадська думка грунтувалися на рівізії саме договору, який, як вже згадувалося, Софія уклала 27 листопада 1919 р. в Ньої - передмісті Парижу. Договір був між Болгарією - країною, яка у Першу світову війну була на боці Німеччини, тобто, на боці переможених, і Антантою. На думку болгарських істориків, цей договір мав характер міжнародного диктату. Він не враховував жодної історичної реальності на Балканах, не брав до уваги етнічний склад територій, які забирали у Болгарії, нехтував економічними та фінансовими можливостями останньої. Учасники Паризької мирної конференції не прислухалися до жодного мотивованого зауваження болгарського уряду. З протестною заявою виступили депутати Народних Зборів. В ній, зокрема, читаємо:
"...Болгарський народ карають дуже жорстоко.
Замість права на самовизначення шлях плебісциту тих болгар, які були відірвані від болгарського народу, від нашого національного тіла відшматовуються нові частини і передаються під іноземне ярмо.
Замість прямого територіального виходу на Егейське море Болгарія позбавляється єдиного порту на егейському березі.
Замість гарантій вільного політичного і економічного життя в нашій країні Болгарію засуджено до політичного і господарського рабства.
Замість миру, який приніс би спокій Балканам, копаються нові ями, ще більшу отруюються стосунки між балканськими народами.
Проти такого миру Народні Збори вважають своїм обов'язком в цей трагічний момент від імені болгарського народу висловити свій гострий протест. Помилки керівництва Болгарії не можуть виправдати жорстокий вирок, який оголошено нашому народові і його майбутньому..."
Отож, за Ньойським договором Болгарія втрачала понад 11 тис кв. км (1/10 своєї території і 1/7 свого населення):
- Південна Добруджа (м.Добріч, а у добу соціалізму - м.Толбухін) переходила до Румунії;
- Сербія отримувала райони навколо міст Струміца, Царіброд, Босілеград, а також кілька сіл в районі міст Кула і Трин;
- До Греції переходили деякі території, які після Балканських війн Туреччина передала Болгарії в 1915 р., і частина земель біля м.Смолян;
- Західна Фракія залишалася під управлінням Антанти, однак пізніше ці землі стали територією Греції і таким чином Болгарія позбавилася виходу на Енейське море.
Окрім того, за Ньойським договором Болгарія зобов'язувалася передати країнам-переможцям тисячі тон вугілля та десятки тисяч голів великої рогатої худоби та овець. Розмір репарацій сягав 2,25 млрд. золотих франків, що становило 1/4 національного багатства Болгарії. Репарації необхідно було сплачувати протягом 37 років при річній ставці 5%.
Попри це Болгарія зобов'язувалася взяти на себе витрати на облаштування 228190 біженців, які покинули вищезазначені території і втекли до Болгарії. Софія мала потурбуватися про розміщення 50-тисячної армії білогвардійського генерала Врангеля, яка під натиском більшовиків була змушена покинути Крим.
Збройні сили Болгарії мали нараховувати не більше 33 тис. вояків (20 тис. - регулярна армія, 10 тис. - жандармерія, і 3 тис. - прикордонники). Болгари позбулися і свого військового флоту.
Ось чому болгарська політична еліта прагнула добитися справедливості. Водночас вона була свідома того, що найближчим часом досягти цього буде неможливо. Софія втратила вихід на Егейське море, її сусіди, скажімо, Греція та Румунія, користувалися заступництвом, відповідно, Великої Британії та Франції. Одне слово, Болгарія позбулася свого стратегічного значення на Балканах і де-факто не мала ваги при визначенні європейської політики. Тому болгарська дипломатія вирішила не поспішати, а дочекатися такої міжнародної ситуації, за якої було б можливо реалізувати національний ідеал. І це, як вважають фахівці, була єдина правильна лінія поведінки в умовах дипломатичної ізоляції і відсутності свого покровителя серед так званих "великих сил".
Зазначені умови та чинники змусили Болгарію у сфері зовнішньої політики між двома світовими війнами дотримуватися тактики мирного ревізіонізму - йдеться про наміри переглянути положення Ньойського мирного договору. По суті, цей принцип походить з двох основних ліній, які в той час домінували на міжнародній арені в Європі, - ревізіоністської і антиревізіоністської. Переможені держави прагнули перегляду мирних договорів, а держави-переможні - архітектори Версальської мирної системи, протидіяли ревізіоністським тенденціям, тобто, вони хотіли зберегти статус-кво, що утворився в Європі після Першої світової війни.
Першим напрямом реалізації болгарського мирного ревізіонізму було бажання відновити національний та державний суверенітет. А це означало усунення іноземного контролю над країною. І вже в 1925 р. Софія домоглася того, що отримала право вербувати 10 тис. добровольців-вояків. А в 1938 р. Болгарія, Румунія, Югославія, Греція та Туреччина домовилися не застосовувати військові, морські та повітряні обмеження, закладені в Ньойському договорі.
Другим напрямом досягнення болгарського мирного ревізіонізму було усунення з порядку денного фінансових та інших економічних зобов'язань Болгарії перед державами-переможцями. Завдяки гнучкій дипломатії, Софії вдалося реструктуризувати свій репараційний борг. Більше того, переможці навіть відмовилися від деяких своїх претензій.
Третім напрямом реалізації болгарського мирного ревізіонізму була амбіція повернути загарбані сусідами території. Йдеться про землі, які в 1912-1918 рр. відійшли до Румунії, Югославії та Греції і які історічно і етнічно належали Болгарії. Цей напрям був особливо складним, бо суперечив Версальській системі. Окрім того, він ніяк не співпадав з політикою деяких військово-політичних угрупувань на Балканах, які базувалися на антиболгарській або антиревізіоністській основі. Йдеться, скажімо, про так звану Малу Антанту (Югославія, Румунія і Чехословакія), засновану в 20-ті роки, і Балканський пакт (Югославія, Румунія, Греція і Туреччина) 1934 р.
Керуючись у своїй зовнішній політиці згаданими напрямами, Болгарія водночас дотримувалася нейтралітету. Це була добра тактика, вона схвально сприймалася Лондоном і Парижем, які до середини 30-х років задавали тон на європейській арені. Однак ревізіоністська лінія Німеччини та Італії, невдоволені Версальською системою облаштування післявоєнної Європи, створювала сприятливі умови для болгаро-німецького та болгаро-італійського зближення. Стосунки з Берліном та Римом стали особливо інтенсивними, коли у другій половині 30-х років про себе заявили нацистська Німеччина і фашистська Італія.
БОЛГАРО-НІМЕЦЬКЕ ЗБЛИЖЕННЯ. Динамічною була і міжнародна діяльність режиму тогочасного режиму в Болгарії. В умовах зовнішньополітичної активності основних ревізіоністських сил - Німеччини та Італії, необхідно було шукати нові міжнародні вектори. Напередодні нової світової війни болгарська зовнішня політика, керована монархом, дотримувалася, як вже зазначалося, стратегії мирного ревізіонізму. Дипломатія Болгарії прагнула також до збалансованого ставлення як до фашистського блоку, так і до групи країн західної демократії. З цією метою в 1936 р. Борис ІІІ відвідав Лондон, Берлін, Париж, Рим та Белград.
Реваншистських курс зовнішньої політики Німеччини, однак, співпав з ревізіоністськими тенденціями, що мали місце в поведінці Болгарії на міжнародній арені. Саме тоді Софія вперше продемонструвала свою зовнішньополітичну схильність до Берліна, водночас дотримуючись миролюбивого курсу стосовно інших держав.
Третій рейх, насамперед, дуже швидко завоював міцні позиції в зовнішній торгівлі з Болгарією. З Німеччини почала надходити зброя та військова техніка. Проте цар не поспішав переорієнтувати болгарську зовнішню політику в бік якогось конкретного вектора. Тогочасну політику Софії на міжнародній арені можна було б назвати багатовекторною. Скажімо, в 1938 р. Салоніках Болгарія та інші балканські країни уклали Балканський пакт, завдяки якому Софія позбавилася військових обмежень, нав'язаних Ньойським договором 1919 р. та Лозанською конвенцією 1922-1923 гг.
Архітектори офіційної політики Болгарії неприєднання розраховували, що саме завдяки цій стратегії зуміють мирним шляхом за нових міжнародних реалій повернути частину земель (скажімо, Македонію, Південну Добруджу), які були втрачені після Першої світової війни. Вторгнення Німеччини та Італії в болгарську економіку продовжувалося. В 1938 р., коли після ухвали Мюнхенської угоди Гітлер та Мусоліні домоглися домінування в Європі, перед болгарською зовнішньою політикою виникли серйозні проблеми. Пронімецькі кола в Софії наполягали на якомога швидшому приєднанню до Рейху. Проте Борис ІІІ та уряд дали перевагу тактиці очікування, оскільки на міжнародній арені можна було очікувати розвитку складних і непередбачуваних процесів. Як відомо, 23 серпня 1939 р. Німеччина та СРСР уклали акт про ненапад, який розв'язав Гітлеру руки - 1 вересня того ж року Німеччина напала на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. Вояки Райху захопили Бельгію, Францію, Голландію. Скориставшись ситуацією, 18 вересня СРСР анексував Західну Україну, Західну Білорусію та Прибалтику. В 1940 р. Румунія погодилася мирно покинути Північну Буковину, яка увійшла до складу УССР.
За цих складних обставин Болгарія мусила якось реагувати. Спочатку вона уклала торговельну та культурну угоду з Радянським Союзом, між Софією та Москвою було встановлено регулярну авіалінію. Водночас активізувалися й контакти з Берліном. Одне слово, в 1938-1939 рр. болгари очікували, що за посередництвом Німеччини та СРСР вдасться вирішити своє національне питання і повернути свої території. Власне, в той час саме це питання було пріоритетом болгарської дипломатії. Авторитарним колам в Болгарії вдалося завдяки націоналістським гаслам домогтися об'єднання більшості громадської думки навколо монарха як уособлення стремління народу повернути втрачені землі. І цар скористався цим. Восени 1939 р. він розпустив парламент і призначив нові вибори, переконливу перемогу на яких здобули проурядові сили. Опозиція втратила всі важелі впливу на суспільство. В лютому 1940 р. прем'єром Болгарії став проф.Богдан Філов, що відображало нове внутрішнополітичне співвідношення сил і нове міжнародне становище. Безпартійний авторитарний режим монарха набув ще більшої стабільності і упевненості, чого конче вимагали складні умови світової війни, яка вже тривала.
ВНУТРІШНЄ І ЗОВНІШНЄ СТАНОВЛЕННЯ БОЛГАРІЇ В РОКИ ВІЙНИ. Друга світова війна поставила Болгарію перед вибором. Війна наближила цю країну до бажаної ревізії Ньойського договору 1919 р. Одна частина політичної еліти радила монарху та урядові приєднатися до блоку фашистських держав. Вважалося, що саме їх прагнення реваншу здатне суттєво наблизити Болгарію до вирішення національного питання. Йдеться насамперед про партії та формації авторитарного або тоталітарного ґатунку, приміром, - Союз вояків запасу. Друга частина - демократично налаштована опозиція, закликала орієнтуватися на Велику Британію, Францію та США. А комуністична партія, спираючись на свою ідейну орієнтацію, пропонувала співпрацювати з СРСР. Монарху - обережному і розумному політику, залишили роль арбітра. Проте час показав, що певну перевагу мала та позиція, яку лобіював і якій симпатизував прем'єр Богдан Філов. Саме ця обставина й визначила деякі крайнощі в зовнішньополітичному виборі Болгарії. Тим паче що влітку 1940 р., особливо після розгрому Франції, Рейх стає повноправним господарем Центральної та Західної Європи. А Німеччину завше цікавили Балкани, тому Берлін вирішив долучити до своєї справи Болгарію. І це йому вдалося. За допомогою німецької дипломатії та байдужої позиції Москви 7 вересня 1940 р. болгарський народ реалізував частину свого національного ідеалу - після укладання угоди в м.Крайова Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу. Цар Борис ІІІ став ще й царем-визволителем.
Зрозуміло, що підтримка Німеччиною болгарської справи сплияла зміцненню позицій Берліну в Болгарії. Рейх вдався до сильного дипломатичного тиску. Однак цар продовжував дотримуватися нейтралітету. Софія відхилила пропозицію Італії розгорнути спільну болгаро-італійську наступальну операцію проти Греції. Водночас Болгарія не пристала на ініціативу СРСР укласти пакт про дружбу та взаємодопомогу.
Проте німецький тиск все збільшувався. Сусідня Румунія "капітулювала" і погодилася приєднатися до Тристороннього пакту (Німеччина, Італія, Японія). На Дунай вийшли війська вермахта чисельністю 500 тис., готові в будь-який момент вторгнутися в Болгарію. Велика Британія наполягала, щоби Софія продовжувала дотримуватися нейтралітету, але воєнної допомоги надати не могла. Складний збіг несприятливих міжнародних обставин й визначив остаточнй вибір Болгарії - уникнути німецького тиску вже не було можливості. Тому 1 березня 1941 р. у Відні прем'єр Богдан Філов укладав угоду про приєднання країни до Тристороннього пакту. Громадськість, окрім прихильників лівих формацій, сприйняла цей факт як єдину можливу альтернативу, що здатна врятувати Болгарію від вторгнення німецьких військ.
Вступ Софії до згаданого Пакту створив добрі умови для того, щоби авторитарний курс зміцнювався й далі. Саме в цей час було засновано пропагандистські та політичні інституції, які мали за мету ідеологічно забезпечити існування режиму. Вийшов спеціальний закон, відповідно до якого влада могла вдатися до негуманних фашистських методів, зокрема, депортації болгарських євреїв. Щоправда, завдяки зусиллям деяких тогочасних політиків, депутатів парламенту цю акцію вдалося бойкотувати і таким чином зберегти життя 50 тис. євреїв, які мешкали в Болгарії.
Військовий час змусив владу прийняти низку законів, які не можна назвати демократичними. Відповідно до закону про цивільну мобілізацію обмежувалися, приміром, громадянські права та свободи. Спеціально створена дирекція займалася господарською координацією і контролювала споживання в країні. Було впроваджено карткову систему. Держава повністю підпорядкувала потребам війни виробництво, розподілення та споживання. Значне від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі з Німеччиною додатково негативно впливало на болгарську економіку. Уряд зобов'язався значною мірою утримувати частини вермахту, розквартировані в Південно-Східній Європі.
Однак офіційна пропаганда акцентувала увагу громадської думки на зовсім іншому. У квітні 1941 р., коли німецьке військо вторглося на територію Греції та Югославії, частково реалізувався національний ідеал болгар. Берлін повернув Болгарії Вардарську Македонію, яка після Другої світової війни була у складі Королівства Югославія. Від Греції до Болгарії відійшли окремі землі Егейської Македонії та Західної Фракії. Там тимчасово впроваджувалася болгарська цивільна та військова адміністрація. Остаточний статус цих земель мав вирішуватися після війни.
Проте в 1943 р., коли Німеччина вже відступала на Східному фронті, а Італія вийшла з війни, в Болгарії наступила політична криза. Софія потрапила в дипроматичну ізоляцію, бо мала регулярні стосунки з країнами Тристороннього пакту та їх союзниками. Як не дивно, але ще у грудні 1941 р. маленька Болгарія оголосила війну США та Великій Британії. Два роки потому військово-повітряні сили цих держав завдали багатьом болгарським містам (Софії та іншим) нищівного бомбового удару. Позитивом Болгарії було, по-перше, те, що вона, незалежно від війни, не розірвала дипломатичні стосунки з СРСР, а по-друге - відмова Бориса ІІІ на вимогу Гітлера відправити на Східний фронт проти "братушків" болгарських вояків.
В 1943 р. в ході Другої світової війни наступив перелом. Однак вищі болгарські урядовці не йшли на контакт з англійськими та американськими дипломатами. Та й несподівана смерть Бориса ІІІ, яка сталася 28 серпня 1943 р., значно прискорила завершення кризи, бо авторитарні формації втратили свою головну опору - царя. Керівництво держави перейшло в руки Ради регентів - брата монарха князя Кирила, Богдана Філова та генерала Ніколи Міхова, оскільки престолонаступник Сімеон ІІ ще був неповнолітнім (він 1931 р. народження). Однак ця Рада не була конституційною, бо її обрали звичайні Народні Збори, а не Великі Народні Збори. Було сформовано й новий уряд з прем'єром Добрі Божіловим. Проте воно не змогло приборкати політичну кризу. В країні розгортався збройний рух опору. Влада вдавалася до репресій, щоби його задушити, однак цими своїми діями лишень звужувала соціальну базу режиму.
1 червня 1944 р. Рада регентів призначила нового прем'єра - Івана Багрянова. Це була вітчайдушна спроба знайти вихід з кризи шляхом заміни кабінету. Багрянов наладнав неофіційні контакти з представниками англійської та американської дипломатії, однак виявився неспроможним зробити рішучий поворот у зовнішній політиці Болгарії. Та й Рада регентів не дуже бажала переорієнтації країни і продовжувала ратувати за союз з Рейхом. Потужний військово-політичний апарат не переставав репресувати учасників збройного руху опору. Без суду та слідства влада знищувала партизанів, їх помічників, жінок, дітей, старих людей. Соціальне невдоволення Радою регентів і урядом сягло свого апогея.
Водночас поразка Німеччини у Другій світовій війні була очевидною. Після успішної Ясси-Кишенівської операції у серпні 1944 р. Червона Армія, точніше, війська ІІІ Білоруського фронту під командуванням маршала Фьодора Толбухіна вийшли на Дунай, себто, на Балкани. Болгарське керівництво запанікувало. Вітчизняний фронт, який в 1942 р. утворили Болгарська робітнича партія та інші антифашистські легальні формації - учасники руху опору, запропонував уряду ухвалити заяву про вихід з війни і сформувати антигітлерівську коаліцію. Проте Рада регентів лишень частково пристала на цю пропозицію і зробила відчайдушну спробу врятувати існуючий режим - 2 вересня 1944 р. Болгарія прокинулася з новим урядом. Прем'єр Константин Муравієв був одним з лідерів Болгарського селянського народного союзу "Врабча-1" (БСНС). Цей кабінет намагався створити широку правлячу коаліцію, однак не зумів, бо комуністична (робітнича) партія закликала народ до збройного повстання. Тим часом прем'єр, аби позбавити лівицю підтримки серед мас, пообіцяв відновити конституційне управління. Скажімо, уряд оголосив про розпуск фашистських організацій та Народних Зборів, задекларував відновлення демократичних прав та свобід, вихід Болгарії зі стану війни з Великою Британією та США. До того часу країна не перебувала у стані війни з СРСР.
Проте зазначені кроки уряду Муравієва дуже запізнилися. Навіть розрив дипломатичних стосунків з Німеччиною 5 вересня 1944 р. вже не міг врятувати країну. Того ж дня СРСР без будь-якого приводу оголосив війну Болгарії. Червона Армія перетнула болгарський кордон. На її шляху не було ніякого опору. За цих умов комуністична партія та Вітчизняний фронт підготували останній удар проти існуючого режиму. В ніч з 8 на 9 вересня 1944 р. партизанські загони увійшли до Софії та великих міст. До них пристали деякі офіцери болгарської армії, що дозволило групам руху опору захопити найважливіші об'єкти столиці, а міністрів арештувати. Вранці 9 вересня Болгарія вже мала нового прем'єра - Кімона Георгієва. По радіо він зачитав заяву про те, що до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. У своїй програмі він обіцяв наступне:
"Відновлення Конституції і всіх прав та свобід болгарського народу.
Політична, культурна та юридична рівність чоловіків та жінок.
Скасування усіх надзвичайних законів.
Перебудова держави відповідно до вільного волевиявлення народу.
Розпуск Народних Зборів і проведення нових виборів.
Повна і безумовна політична амністія борців за свободу і визнання жертвами тих, хто постраждав від застосування надзвичайних законів.
Народний суд над винними за знущання над борцями за народну волю і над мирним населенням.
Конфіскація майна і капіталів у тих, хто розбагатів протягом війни шляхом спекуляції і хабарництва.
Звільнення з роботи в державному апараті антинародних елементів і створення чесної і вірної народним інтересам адміністрації. Відновлення самоуправління общин.
Реформа в поліції і заборона катувань та знущань над громадянами.
Повна свобода віруючим і релігійна толерантність.
Відокремлення церкви від держави.
Впровадження цивільного шлюбу".
Програма Вітчизняного фронту, в якому домінували комуністи, заохотила до політичного життя широкі суспільні маси. Вони сподівалися на радикальні політичні, економічні та соціальні реформи. Однак згодом стало ясно, що між програмним документом і практикою, між задекларованими ідеями і політичною реальністю була велика різниця.
РУХ ОПОРУ В БОЛГАРІЇ І БОЛГАРІЯ НА ФРОНТАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Збройний опір розпочався в Болгарії відразу ж після нападу Німеччина на СРСР влітку 1941 р., однак тоді він ще не мав організованого характеру. Через рік, влітку 1942 р., за ініціативою Георгія Дімітрова - генерального секретаря Комінтерну, який перебував у Москві, Болгарська робітнича партія розпочала створювати масову антифашистську організацію - Вітчизняний фронт (ВФ). А 17 липня 1942 р. радіостанція "Хрісто Ботев", яка також знаходилася в Москві і вела передачі на Болгарію, оголосила програму ВФ. В ній йшлося про необхідність згуртування всіх патріотичних та антифашистських сил в Болгарії з метою визволення країни від гітлерівського ярма і монархо-фашистської влади. Програма містила й деякі заходи, які необхідно було негайно вжити:
- не дозволити залучити Болгарію до війни на Східному фронті;
- боротися за вивід болгарського війська з території Югославії та Греції;
- розірвати стосунки з гітлерівською Німеччиною і вилучити Болгарію з Тристороннього пакту;
- проводити політику тісної дружби з СРСР та іншими свободолюбивими країнами;
- розпустити всі фашистські організації в Болгарії і судити фашистських злочинців.
ЦК БРП звернулся за підтримкою до інших болгарських формацій антифашистського спрямування. Йдеться про Болгарський селянський народний союз, Демократичну партію, Соціал-демократичну партію, політичну формацію "Звено". Зголосилися на співпрацю лишень дві останні організації. Решта плекали надію, що Боріс ІІІ сам прийде до висновку переорієнтувати зовнішню політику країни в бік США та Великої Британії.
До початку 1943 р. було створено перші комітети ВФ. Напередодні повстання та приходу Червоної Армії 9 вересня 1944 р. вже було 670 таких комітетів. Взимку того ж року було сформовано Народно-визвольну повстанську армію, яка діяла в 12 оперативних зонах. Партизанські загони та диверсійні групи здійснювали напади на військові об'єкти, комунікації, не нехтували й терором проти вищих офіцерів болгарської армії та радикальних політичних діячів. Стверджується, що в 1942 р. було організовано 227 акцій, в 1943 р. - 1681, а лишень влітку 1944 - 1420. Восени 1944 р. ця повстанська армія нараховувала, за даними, що друкувалися у добу соціалізму, майже 100 тис. бійців - 1 дивізію, 9 бригад, 37 загонів, сотні бойових груп. Вона опиралася майже на 200 тис. підпільників, які діяли у містах та селах. З 1941 р. до осені 1944 р., коли до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту, загинуло 9415 партизан та 20070 підпільників. Однак за даними, що були оприлюднені після 1989 р., тобто, в демократичну добу, в Болгарії було понад 9000 партизанів, з яких загинуло 1500. Підпільників було 1150, з них 199 засуджено до смертної кари за тероризм. В боротьбі з партизанами загинуло 1800 поліцаїв та жандармеристів.
Влада в Софії вважала, що саме рух опору буде одним з чинників, які здатні принести певні зовнішньополітичні дивіденди і допомогти Болгарії приєднатися до антигітлерівської коаліції, брати гідну участь у післявоєнному перерозподілу світу.
Однак 9 вересня 1944 р. Болгарія перебувала майже в повній міжнародній ізоляції, а також у стані війни з 11 державами - Великою Британією, США, СРСР, Югославією, Грецією, Чехословакією, Індією, Австралією, Новою Зеландією та Південна-арфиканським союзом. Дипломатичні стосунки вона розірвала ще з 10 країнами, включно Францією, Італією, Польщею. Окрім того, на болгарській території вже знаходилася Червона Армія. Як переможеній країні, Болгарії загрожувала третя національна катастрофа (перша була в 1912 р. після Балканської війни, а друга - у 1918 р. після Першої світової війни). Тому головним завданням уряду Вітчизняного фронту у сфері зовнішньої політики було:
- термінове укладання перемир'я;
- активне приєднання до військових дій проти Німеччини;
- укладання вигідного мирного договору;
- вирішення міжнародного становища країни.
11 жовтня 1944 р. представники антигітлерівської коаліції, перед тим, як розпочати переговори про перемир'я, висунули Болгарії деякі попередні умови. Вона, зокрема, повинна була протягом 15 днів вивести всі свої війська і адміністрацію з території Греції та Югославії (приміром, Македонії та Східної Сербії). Болгарський уряд погодився з цим і на переговори в Москву відправив свою делегацію. Угоду про перемир'я було укладено 28 жовтня 1944 р. За СРСР його підписав представник Ставки маршал Федьор Толбухін, за союзників - генерал-лейтенант Джеймс Хамель, а за Болгарію - члени згаданої делегації: міністр закордонних справ Петко Стайнов, міністри Добрі Терпешев, Нікола Петков і Петко Стоянов.
Відповідно до цієї угоди, болгарський уряд зобов'язувався:
у воєнній частині
- роззброїти вояків вермахту в Болгарії і передати їх силам антигітлерівської коаліції як військовополонених;
- забезпечити союзним військам вільне пересування територією Болгарії;
- вивести свої військові частини і адміністрацію з території Греції та Югославії;
- передати свої війська під командування Червої Армії;
- після припинення військових дій з Німеччиною демобілізувати болгарську армію.
у політичній частині
- розпустити всі прогітлерівські і профашистські організації і формації;
- сприяти арешту осіб, які звинувачувалися у військових злочинах;
- узгоджувати зі Ставкою (тобто, з СРСР) роботу інформаційних засобів (радіо, пошта, телеграф і телефон), а також випуск і поширення газет, журналів і книг.
в економічній частині
- сплачувати репарації, обсяг яких мав визначитися додатково;
- регулярно надавати кошти і товари, засоби та послуги, необхідність в яких мав СРСР для виконання військових операцій;
- передати під контроль Ставки (тобто, СРСР) торговий флот, а у разі необхідності - промислові і транспортні підприємства, засоби зв'язку тощо.
За виконанням умов перемир'я слідкувала Союзна контрольна комісія за участю представників СРСР, Великої Британії та США. Головою комісії був маршал Фьодор Толбухін. Болгарський уряд докладав всі зусилля, щоби перемир'я виконувалося. Тим паче що керівництво країни усвідомлювало, що від цього, зокрема, від участі Болгарії у військових операціях на фронті залежав вихід країни з міжнародної ізоляції, її доля взагалі. Більше того, вступаючи у війну з Німеччиною, болгарський уряд хотів відмежуватися від політики тих, хто керував державою до 9 вересня 1944 р., сприяти утвердженню нових міжнародних відносин на Балканах, в Європі і світі.
Участь Болгарії в заключному етапі Другої світової війни мала два періоди: перший - вересень-листопад 1944 р., та другий - грудень 1944 - травень 1945 рр. В ході першого періоду уряд передав під командування Ставки загалом 452653 офіцерів та вояків (Першу, Другу та Четверту армію). Хоча де-факто Болгарія вступила у війну з Німеччиною ще 9 вересня 1944 р., коли її частинам довелося воювати з вермахтом, який відступав з території Югославії. 11 вересня бої велися в районі м.Кула, що на болгаро-грецькому кордоні. Із 17 вересня болгарські вояки підпорядковувалися вже Ставці, а після 5 жовтня - частково і командуванню югославської армії. Болгарська Перша армія, якою командував генерал Владімір Стойчев, хоробро воювала на території Югославії - Крива-Паланка, Стражін і Страцін, Скоп'є. Друга армія (генерал Кіріл Станчев) звільнювала Ніш і розгромила німців в Косово. Четверта армія (генерал Боян Урумов, пізніше - генерал Асен Сіраков) наступала в долині річки Вардар (Македонія). Одне слово, головними наступальними операціями болгарського війська були: Нішка, Косовська, Страцінсько-Кумановська і Брегалніксько-Струміцька. Вони здійснювалися у жовтні-листопаді 1944 р. на території Югославії (Південна Сербія, Вардарська Македонія і Косово) і були склодовою частиною великої Белградської операції Червоної Армії і Югославського народно-визвольного війська. Болгарські вояки успішно справилися із військово-стратегічним завданням - знищити німецькі частини в Югославії, не дати можливості для відступу 350-тисячного угрупування армії з території Греції і забезпечити лівий фланг ІІІ Українського фронту. Безумовно, Болгарія сприяла звільненню Південної Сербії, Вардарської Македонії та Косово від фашистських загарбників.
Наприкінці листопада 1944 р. розпочалося формування окремої болгарської армії, яка мала взяти участь у військових операціях ІІІ Українського фронту. Командуючим цих частин, які утворили Першу болгарську армію, було призначено генерала Владіміра Стойчева. Спочатку військо нараховувало 90 тис. вояків, а в 1945 р. - 130 тис. Ця армія воювала в районі між річками Сава і Дунай, її залучали до оборонної операції на річці Драва в Югославії. У складі ІІІ Українського фронту болгари билися в Угорщині та Австрії. Таким чином болгарське військо допомогло визволяти Північну Югославію, Південну Угорщину та Східну Австрію.
Протягом цих двох періодів (1944-1945 рр.) Другої світової війни болгарська армія втратила 32 тис. вбитими та пораненими, а витрати Болгарії на здагані військові операції становили 160 млрд. левів - тоді, в 1945 р., це сягало 2/3 національного доходу. Уряд Вітчизняного фронту очікував, що участь Болгарії у війні допоможе вийти країні з міжнародної ізоляції і поліпшить її становище у світі.
БОЛГАРІЇ В ПОЛІТИЦІ КРАЇН АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ. Окрім Болгарії, союзниками Німеччини у Другій світовій війні були Італія, Румунія, Болгарія, Угорщина і Фінляндія. Їх питання, точніше, умови мирного договору, розглядялося на Паризькій мирній конференції, яка проходила 29 липня - 15 жовтня 1946 р. Участь в ній брали представники 21 держави антигітлерівської коаліції. Серед запрошених були і делегації країн - колишніх союзників Німеччини. Офіційну делегацію Болгарії очолював прем'єр Кімон Георгієв. До її складу входили представники всіх партій, що утворювали Вітчизняний фронт. Конференція відхилила претензії Греції, яка під привидом "стратегічних міркувань" претендувала на частину территорії Болгарії. На захист Софії стали делегації СРСР, Білорусії, України, Югославії, Польщі і Чехословакії, яким вдалося не тільки вгамувати територіальний апетит Афін, але й знизити обсяг репарацій, які Болгарія мала сплатити, - з $955 млн. до $125 млн.
Однак конференція не визнала Болгарію державою, яка воювала проти Німеччини у Другій світовій війні, включила в проект договору грецьку пропозицію про демілітаризацію південного болгарського кордону, обмежила чисельність та вид військ і техніки, не погодилася з проханням Софії отримати вихід на Егейське море. В той час Болгарія була вже не монархією, а республікою - 27 жовтня 1946 р. в країні відбувся референдум, який скасував монархічний устрій держави, і пройшли вибори до Великих Народних Зборів, в яких більшість здобули депутати Вітчизняного фронту.
Остаточний варіант проекту післявоєнного мирного договору розглядався в Нью-Йорку на сесії Ради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії і Франції 4 листопада - 12 грудня 1946 р. Обсяг репарацій, які Болгарія мала сплатити Греції та Югославії, знизився зі $125 млн. до $70 млн. (відповідно Афінам болгари мали відшкодувати $45 млн., а Белграду - $25 млн.). Болгаро-грецький кордон залишився без змін.
Офіційну Софію не влаштовував цей варіант договору і болгарське міністерство закордонних справ підготувало протестний меморандум. В ньому Болгарія заявляла, що вважає несправедливим те, що її не визнали воюючою стороною, не визнали торгівельний борг, який Німеччина мала перед Болгарією. Окрім того,Софія протестувала проти того, що їй не надали вихід на Егейське море та не врахували деякі інші її територіальні пропозиції. Болгарія оскаржувала розмір репарацій і просила перенести їх погашення бодай на два роки.
Мирний договір з Болгарією було укладено 10 лютого 1947 р. в Парижі. В церемонії підписання брали участь представники 12 держав, які перебували у стані війни з Болгарією. З болгарського боку цей документ підписав Кімон Георгієв. Відповідно до нього, Болгарія зберігала кордони, які вона мала станом на 1 січня 1941 р., тобто, до її складу входила і Південна Добруджа, яка до 1940 р. була румунською. Болгарські військові сили мали нараховувати 65 тис. вояків, а прикордонний з Грецією район демілітаризовувався. Репарації необхідно було сплачувати під формою товарів протягом наступних 8 років. А протягом 18 місяців Софія зобов'язувалася надати всім країнам - членам ООН режим найбільшого сприяння в галузі торгівлі, промисловості і судноплавства.
Безумовно, Паризький мирний договір, хоч, як вважають болгарські історики, був не зовсім вигідним для Болгарії, проте завдяки йому зміцнювалося міжнародне становище країни, зберігалася її територіально цілість, вона отримувала можливість розширювати свої політичні, економічні та культурні стосунки зі світом.
"Кордони Болгарії,- йдеться в статті 1 Паризького мирного договору,- будуть такими, якими вони були станом на 1 січня 1941 р.
Стаття 2. Болгарія зобов'язується вжити заходи, щоби забезпечити всіх осіб, які перебувають під її юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови або віри, правами людини та основними свободами, включно свободою слова, політичних переконань і громадських зборів...
Стаття 9. Забезпечення сухопутних, морських та повітряних кордонів буде обмежуватися до ступеня, що необхідний для реалізації цілей внутрішнього характеру і місцевої оборони кордонів...
Стаття 12. На північ від грецько-болгарського кордону забороняється зводити постійні укріплення..."
Однак ще до того, як було підписано Паризький мирний договор, уряд Вітчизняного фронту зробив кілька зовнішньополітичних кроків, які допомогли частково розморозити міжнародне становище країни. Скажімо, з жовтня 1944 по квітень 1945 рр. Софія поновила дипломатичні стосунки з Францією, Італією і Югославією. Налагодила контакти з Польщею. А 14 серпня 1945 р. уряд Кімона Георгієва сповістив про бажання відновити дипломатичні стосунки з СРСР. Вважалося, що на тому етапі було доцільно (тим паче, що готувався мирний договор і визначалися сфери впливу "великих сил") орієнтуватися у зовнішній політиці на Радянський Союз. Такої думки дотримувалися не лишень формації, що входили до Вітчизняного фронту, але й опозиційні партії.
Восени 1945 р. Болгарія поновила дипломатичні стосунки з Польщею, Чехословакією і Албанією. А мирний договір, про який йшлося вище, започаткував новий етап зовнішньої політики Болгарії. Відразу ж уряд Великої Британії сповістив, що Лондон де-юре визнає болгарський уряд. До осені 1947 р. країна відновлює дипломатичні зв'язки з Бельгією, Австрією, Єгиптом, Угорщиною та Голландією, а також зі США.
Зрозуміло, що для Болгарії було дуже важливо розвивати стосунки із сусідніми балканськими країнами. Однак з Грецією та Туреччиною, як то кажуть, найшла коса на камінь. Справа в тому, що грецький уряд за підтримкою англійської дипломатії проводив антирадянську політику. Тому будь-які спроби Софії, що мали за мету потепління стосунків, не знаходили відгуку в Афінах. Лишень під натиском ООН в 1947-1948 рр. Болгарія та Греція вдалися до деякого дипломатичного зближення, однак заради взаємної недовіри далі справа не пішла.
"Холодна війна" наклала свій відбиток і на болгаро-турецькі взаємини, які до того часу були коректними і добросусідськими. Анкара демонстративно проводила військові маневри, порушувала повітряний простір Болгарії, провокувала прикордонні інциденти, роздмухувала антиболгарську кампанію в пресі.
В той час Болгарія підтримувала дружні стосунки з тими сусідніми державами, в яких при владі перебували такі ж прорадянські режими. Йдеться про Румунію, Югославію та Албанію. Але найбільшим пріоритетом Софії на Балканах, безумовно, був Белград. Було дві причини такої зовнішньополітичної поведінки:
- Югославія була країною - переможцем і користувалася авторитетом серед держав антигітлерівської коаліції;
- Болгарія прагнула заручитися підтримкою Белграда, щоби добитися для себе більш вигідних умов мирного договору.
Тому не дивно, що Софія, незважаючи на власні економічні та соціальні труднощі, постачала в Югославію продовольство, вугілля, сировину, будівельні матеріали, допомагала відбудовувати транспорт та телефонно-телеграфну мережу, перевозила югославські товари до СРСР тощо. Влітку 1947 р., тобто кілька місяців після підписання в Парижі мирного договору, відбулася зустріч лідерів Болгарії і Югослаії Георгія Дімітрова і Йосифа Броз Тіто. Окрім того, що сторони принципово домовилися укласти догорів про дружбу і співпрацю і максимально розвивати контакти у всіх сферах життя, Белград вирішив відмовитися від репарацій ($25 млн.), які Софія мала йому сплачувати. Вважалося, що це було компенсацією тієї допомоги, яку болгари надавали югославам протягом 1944-1947 рр.
Проте влітку 1948 р. стосунки між Югославією та СРСР погіршилися, внаслідок чого заморозилися й болгаро-югославські стосунки, бо Софія, зрозуміло, пристала на позицію Москви.

ДОВІДКА:
Борис ІІІ (1894-1943). Народився в Софії. Отримав військову освіту. Брав участь у війнах, які Болгарія вела в 1912-1918 рр. Царем став 3 жовтня 1918 р. після того, як його батько - цар Фердинанд І, добровільно відмовився від престолу. В 1930 р. одружився з княгинею Йоанною Савойською - дочкою короля Італії. Від цього шлюбу народилося двоє дітей - Марія-Луїза і престолонаступник Сімеон ІІ. Талановитий і хитрий державний діяч, в другій половині 30-х років поступово нав'язав свій авторитерний режим. Помер раптово від сердечного приступу.
Александр Цанков (1878-1959). Закінчив юридичний та фінансовий факультет Софійського університету. Був членом Болгарської робітничої соціал-демократичної партії. Після її розколу на "тісних" (комуністична ідеологія) і "широких" (соціал-демократична ідеологія) соціалістів припинив політичну діяльність. Викладав політекономію. Професор. Сповідував ідеї партії "Демократичний сговор". В 1932 р. заснував в цій формації власну фракцію - Народний соціальний рух, і прагнув перетворити її в партію гітлерівського гатунку. Виступав за тісну співпрацю з Німеччиною. Перед приходом до влади Вітчизньного фронту емігрував на Захід. У Відні очолював болгарський уряд у вигнанні. Помер в Аргентині.
Богдан Філов (1883-1945). Відомий болгарський археолог. Був головою Болгарського археологічного інституту, а з 1939 до 1944 рр. - головою Болгарської академії наук. Політичну кар'єру розпочав у уряді Георгі Кьосеіванова як міністр освіти. З лютого 1940 до вересня 1944 рр. - прем'єр Болгарії. Після смерті царя Борис ІІІ був одним із членів Ради регентів. В 1945 р. його арештували і на підставі вироку так званого Народного суду стратили.
Вітчизняний фронт. Засновано в 1942 р. нелегальними партіями, яких об'єднувала антигітлерівська боротьба. Це - Болгарська робітнича партія (комуністи), Болгарський селянський народний союз, формація "Звено", Болгарська соціал-демократична партія, частково Болгарська радикальна партія. 9 вересня 1944 р. уряд Вітчизняного фронту прийшов до влади.
Георгі Кьосеіванов (1884-1960). Закінчив право в Парижі. Був дипломатом. У листопаді 1940 р., коли на посаді прем'єра його змінив Богдан Філов, став послом Болгарії в Берні до жовтня 1944 р. На батьківщину не повернувся.
Кімон Георгієв (1882-1969). Закінчив військове училище. Воюван на фронтах Балканських війн та Першої світової війни в 1912-1918 рр. Один із засновників Військового союзу і Народного союзу. Був серед організаторів заколоту 9 червня 1923 р. В опозиції сповідував антимонархістські ідеї, ратував за зближення з СРСР. В роки Другої світової війни був прихильником держав, що входили до антигітлерівської коаліції, входив до керівництва Вітчизняного фронту. З 9 вересня 1944 р. до листопада 1946 р. - прем'єр Болгарії. При комуністичному режимі обіймав високі державні посади.