Б О Л Г А Р С Ь К І.. В І С Т І
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
ЦЪРКОВНА УТВАР
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

 

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

"НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ": ПРО 40 ТИСЯЧ УКРАЇНЦІВ РОЗСТРІЛЯНИХ У БАБИНОМУ ЯРУ ПРОМОВЧАЛИ
Київ, 01 жовтня 2006.- В Українському домі в Києві президенти України, Чорногорії, Ізраїлю та Хорватії відкрили виставку, присвячену 65-й річниці трагедії в Бабиному Яру. За ініціативою Віктора Ющенка цю дату вирішили відзначити на міжнародному рівні.
Прийшло багато іноземних дипломатів. Плакати на стінах розповідали їм про вбивство в Бабиному Яру 35 тисяч євреїв, а також циган і радянських військовополонених.
Слово ”українці” згадувалося лише один раз, коли описували розстріли. Нібито українці-поліцаї патрулювали територію яру. Щоб ніхто не втік.
Цю частину виставки підготував єврейський меморіальний центр ”Яд Вашем”.
— Ющенка підвели! — обурюється голова Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, 81 рік.
— Це недопустимо! Тут говориться про варшавське гетто. Але немає того, що польські поліцаї його охороняли. Те саме з чехословаками. Німці завжди рекрутували в поліцію місцевих людей.
Це ж очевидно! Але сьогодні в Україні навмисно виголошувати, що українці допомагали знищувати євреїв. Це абсолютно безглуздо!
Юхновський каже, що в Бабиному Яру було розстріляно близько 40 тис. українців. Але на плакатах про це немає ані слова.
Серед відповідальних за організацію називає міністра культури і туризму Ігоря Ліхового та гуманітарного віце-прем’єра Дмитра Табачника.
— Якщо у вас намір показати, як українці рятували євреїв, то можна сказати багато позитивного. Але якщо хочете показати, як українці допомагали німцям, — це теж можна, — підключається до розмови голова держархіву України Ольга Гінзбург, 53 роки, і додає: — Мої батьки в селі переховували євреїв. До речі, мій чоловік — єврей, а я — українка.
До зали заходять президенти з дружинами, Віктор Янукович та Олександр Мороз.
У виступі Віктор Ющенко закликає пам’ятати цю трагедію. Президент Ізраїлю Моше Кацав цитує вірші єврейських підлітків, які загинули від рук фашистів.
Кореспондент ”ГПУ” запитує міністра культури Ігоря Ліхового, чому про українців на плакатах згадали тільки негативно. Міністр каже, що йому це теж не подобається. Розповідає, що за задумом організаторів українці мали були в списку жертв Бабиного Яру.
— Очевидно, це виникло вже на етапі формування самої виставки, — припускає.
Міністр зауважує, що сам плакатів ще не бачив. Потім нарікає на недостатню поінформованість українців про трагедії власного народу та йде.
Віце-прем’єр Дмитро Табачник говорити з кореспондентом ”ГПУ” відмовляється.
Тихіше, не кричи. Бо це багато шуму буде
Поряд із плакатом, на якому написано про українців-поліцаїв, стоїть міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, 50 років. Почувши про проблему, він стишує голос і просить кореспондента ”ГПУ”:
— Тихіше, не кричи. Бо це багато шуму буде.
Підходить міністр молоді та спорту Юрій Павленко, 31 рік. Підставляє Ніколаєнку щоку для вітального поцілунку. Той його чмокає.
— Не цілую, бо трошки прихворів, — тихо каже Павленко.
— Я не читав цього, — говорить про плакат Ніколаєнко.
На пропозицію підійти й поглянути відмовляється:
— Не нада! Поліцаями були й угорці, і поляки, і всі інші, — усміхається. — Не втягуйте мене в цю історію. Я — міністр освіти і науки всієї України. І на якусь позицію ставати не маю права. Ви з мене нічого не виловите. Я буду говорити м’яко.
— Чи зможе наступне покоління українців, яке зараз навчається в школах, краще за теперішнє захищати себе? — запитую Ніколаєнка.
— Дай Бог, щоб так захищало. Якби Гітлер прийшов, це покоління хіба захистилося б? Та воно б лягло і саме в крематорій помарширувало! — каже міністр освіти і науки.
Українська письменниця Олена Теліга, страчена фашистами 21 лютого 1942 року у Бабиному Яру. У Бабиному Яру свій останній спочинок знайшли не просто українці, а передусім активні учасники національно-визвольного руху, який 24 серпня 1991 року завершився утворенням незалежної Української держави.
Схоже, що стаття Олександра Бураковського «Бабин Яр: лише війна символів?», розміщена в Інтернет-виданні «Телекритика», знову повертає суспільство до дискусії стосовно спорудження у Києві меморіалу, який мав би символізувати пам’ять про десятки тисяч людей, що були розстріляні німецькими окупантами під час Другої світової війни.
У даному разі залишаю поза увагою морально-етичний аспект статті, пов’язаний із менторським тоном автора. Громадянин навіть такої країни, як США, мав би бути стриманішим, видаючи «наряд» українцям на спорудження пам’ятника жертвам Бабиного Яру.
Проте не можна залишити без коментарів окремі сентенції, висловлені у статті, оскільки автор вважає їх принциповими, коли йдеться про оцінку такого трагічного явища в історії людства, як Бабин Яр. Зокрема, читачам наполегливо нав’язуються думка про «цинічність і лицемірність» людей, які твердять, що у Бабиному Яру «загинули не лише євреї», та застереження щодо можливої «війни символів», яка може завершитися громадянським протистоянням. Мало того, Бураковський на підсилення своєї позиції витягує на світ жупел «антисемітизму», яким чи то лякає українців, чи то вкотре намагається підкреслити власну безгрішність.
Звичайно, сьогодні ні для кого не є секретом, що у Бабиному Яру розстріляні та поховані не лише євреї, а й десятки тисяч українців. Однак не лише цей історичний факт слід брати до уваги при спорудженні меморіалу. Бабин Яр — це передусім місце, де обірвалося життя сотень українських патріотів, учасників національно-визвольного руху за здобуття Україною своєї незалежности.
Тут доречно пригадати, що вже у перших числах вересня 1941 року до Києва нелегально прибули перші члени Організації Українських Націоналістів. А вже на четвертий день після зайняття німцями Києва вони створили Міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблин, а згодом інженер В. Багазій, і яка невідкладно розпочала організацію в столиці «українського життя».
У складі перших похідних груп ОУН до Києва прибула визначна українська поетеса Олена Теліга, яка стала редактором мистецького альманаху «Літаври» та очолила Спілку українських письменників. З ініціативи керівника націоналістичного підпілля О. Ольжича у Києві на початку жовтня 1941 року було створено Українську національну раду як важливий політичний інститут поневоленої України.
Яскравий спалах національного життя в українській столиці не могли не помітити німці. А тому вже у грудні 1941 року розпочалися арешти і розстріли учасників українського підпілля. Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва, вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно лише членів ОУН — 621 особу. Серед яких, до речі, — Олена Теліга, чий столітній ювілей відзначаємо у цьому році.
Як стверджує С. Карамаш, за підрахунками, які ґрунтуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, за роки німецької окупації у Бабиному Яру загинуло 100 тисяч осіб, більшість з яких — українці, росіяни, представники інших національностей, а також близько 40 тис. євреїв.
Уже з висоти часу відомий літературознавець, безпосередній учасник відродження українського Києва, Олег Лащенко цей кривавий період охарактеризував так: «Зовні трагедія лютого 1942 року може видаватися лише епізодом війни, коли потоками точено українську кров, проте коли розкриємо цю трагедію, то побачимо, що вона — одна з кривавих вершин не тільки нашого культурного процесу, а й усього спротиву під час останньої війни».
Нехай вибачить читач за цей невеликий історичний екскурс, але він потрібний, щоб збагнути історичну правду: у Бабиному Яру свій останній спочинок знайшли не просто українці, а передусім активні учасники національно-визвольного руху, який 24 серпня 1991 року завершився утворенням незалежної Української держави. А тому обов’язком нинішнього покоління громадян України, й передусім української влади, є гідне вшанування пам’яті героїв. Їхній подвиг неодмінно має бути віддзеркалений у майбутньому меморіальному комплексі.
Існує ще один аспект проблеми, яку практично оминає у своїй статті О. Бураковський. Різні єврейські громади вже не раз робили спроби фактично «явочним порядком» збудувати у Бабиному Яру відповідний меморіальний комплекс. Один із найскандальніших проектів був озвучений напередодні 60-ї річниці трагедії Бабиного Яру. Опис споруди, який був опублікований у вересні 2002 року в газеті «Хадашот», починається словами: «Общинний центр повинен представляти життя, смерть і відродження єврейської громади Києва та України, чиї історичні корені знаходяться в Києві і занурюються у ґрунт Бабиного Яру, над яким нове життя розквітатиме серед гілок, листя і птахів, немов не усвідомлюючи того, що тут відбувалося».
Зокрема, планувалося спорудити величезний розважальний центр, складовими частинами якого мали б стати театр, кафе та оздоровчий комплекс. Як кажуть — «без коментарів». З цього приводу «найм’якшою» була реакція Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовности, який заявив, «що спорудження єврейського культурного центру саме в Бабиному Яру, на місці масових розстрілів людей різних національностей, є неприйнятним і з морально-етичного погляду, і враховуючи норми чинного законодавства про заповідні території».
Очевидно, що маючи такий «досвід» із спорудженням меморіалу, треба бути вкрай обережним і виваженим щодо інших ймовірних ініціатив.
Сьогодні ж можна констатувати, що, на жаль, Бабин Яр і надалі залишається місцем політичного, соціального, етнічного та міжконфесійного напруження. Так буде доти, доки не відновимо у повному обсязі історичну та національну справедливість. Для цього слід негайно вжити заходів щодо гідного вшанування пам’яті усіх, хто загинув у Бабиному Яру, і насамперед українських патріотів, борців за незалежність України.

БАБИН ЯР: ТРАГЕДІЯ ЯК ТОВАР ДЛЯ ГЕШЕФТУ
Насамперед мусимо констатувати, що 65-та річниця початку трагедії в Бабиному Яру зусиллями певних політиків та структур трансформовано в гидотну суміш фарисейства та відвертих спекуляцій. І йдеться не лише про так зване професійне єврейство, яке не влаштовує блюзнірські ритуальні танці на кістках своїх співвітчизників. Бо, приміром, за численними запрошеннями, які розсилає Віктор Ющенко главам держав і урядів, прибути наприкінці вересня до Києва, проглядає не так бажання вшанувати пам’ять десятків тисяч жертв фашизму, як цинічно-прагматичне прагнення підрихтувати свій добряче підупалий політичний імідж.
Що ж до середовища згаданих вище «професійних євреїв», то тут вкотре розгорілася, за влучним висловом Семена Авербуха, «чергова юдейська війна». Таке враження, що в намаганні монополізувати право на трагедію Бабиного Яру всі ці юдейські конгреси, федерації, конфедерації, меморіальні ради, комітети втратили залишки не лише совісті, а й елементарної гидливості.
Промовиста подробиця: різні юдейські клани пропонують різні версії меморіального увічнення єврейської монополії на трагедію Бабиного Яру. Проте всі ці проекти мають одне спільне: у разі їхнього здійснення буде знесено хрест над символічною могилою розстріляних німцями у Бабиному Яру діячів українського націоналістичного підпілля на чолі з Оленою Телігою, світової слави поетесою і культурною діячкою. А як свідчить сучасний історик Сергій Карамаш, самих лише членів ОУН у Бабиному Яру було розстріляно 621 особу.
Зауваження на маргінесі: Сергій Грабовський у своєму загалом виваженому й об’єктивному есе «У що може перерости війна символів?» (сайт «Телекритика» від 01.09.2006 року) зауважив: «Боюся, що чимало з того, що зараз робиться навколо пам’яті жертв Бабиного Яру, лише додає радості ідеологам навколомаупівського кола». Наголошуємо — це твердження безпідставне і наскрізь брехливе. На відміну від декого з наших опонентів ми не відчуваємо радості від біди сусіда. А панові Грабовському порадимо не шукати нових судових неприємностей на свою голову, доки він не розрахувався зі старими позовами на власну адресу.
Те, що зараз діється, розпочалося навіть не 1941 року. Уперше сама назва «Бабин Яр» виринула на шпальтах газет ще 1911 року. Тоді якраз розпочиналося слідство у справі вбивства в Києві 13-річного підлітка Андрія Ющинського. Аби відвернути увагу від версії ритуального єврейського жертвоприношення, одна з київських юдейських газет опублікувала статтю, в якій стверджувалося, що саме вбивство — то справа рук циганів, а відбулося воно в Бабиному Яру. Звичайно, ця «сенсація», як і наступні численні «розслідування» журналістів єврейських видань, виявилася наскрізь фальшивою. Суд, врешті-решт, підтвердив версію ритуального вбивства хлопчика, здійсненого юдейською сектою «Хабад-Любавич».
У роки Громадянської війни — з 1919-го року і аж до середини 30-х — Бабин Яр уже обгрунтовано набув зловісної слави. Бо саме тут місцеве ЧК-ОДПУ-НКВС розстрілювало своїх жертв. Нині навіть більшість істориків не знає, що одна з найзловісніших катівень юдо-більшовицької політичної охранки містилася в Києві на вулиці Мельникова, за якихось кількасот метрів від самого Яру. Трупи розстріляних потай уночі закопували між могилами Лук’янівського цвинтаря.
З 1934 року, коли кількість жертв юдо-більшовицьких репресій стала вимірюватися не тисячами, а сотнями тисяч, звичні методи червоного терору вже себе не виправдовували. І тоді на північній околиці Києва — у Биківні — влаштували першу в історії людства «фабрику смерті».
Два необхідних уточнення: по-перше, то неправда, що Бабин Яр є найбільшою братньою могилою Європи. Таким похованням насправді є Биківня. Проте цей факт посилено замовчувався радянськими істориками і всіляко ігнорується нинішніми єврейськими дослідниками. Адже будь-яке об’єктивне вивчення проблеми призводить до встановлення факту «єврейського чинника» у репресіях сталінської доби.
По-друге, методика, якою послуговувалися німецькі фашисти у вирішенні так званого єврейського питання (і, до речі, не тільки єврейського), не є винаходом самих гітлерівців — її скопійовано з радянських взірців. Відомо, що горезвісний шеф гестапо Мюллер не просто уважно вивчив досвід колег з Луб’янки, а й особисто приїздив до Москви, аби підписати секретні порозуміння між гестапо і НКВС про… співробітництво.
Перейдемо безпосередньо до осені 1941 року. Розстрілам у Бабиному Яру в Звинувачувальному акті Міжнародного Нюрнберзького трибуналу виділено один абзац. Цитуємо: «На Радянській Україні мали місце жахливі злочинні акти німецьких змовників. У Бабиному Яру, поблизу Києва, вони розстріляли понад 100 тисяч мужчин, жінок, дітей і стариків… У Києві вони вбили понад 195 тисяч людей».
Зверніть увагу — в цьому надзвичайно важливому документі не йдеться про етнічну дефініцію жертв трагедії. Водночас на цій самій сторінці Звинувачувального акту, двома абзацами нижче, можна прочитати таке: «У Кам’янець-Подільській області було вбито і знищено 31 000 євреїв, 13 тисяч з них привезено з Угорщини». Тобто йдеться не про стилістику, а про констатацію факту.
Є дві версії подій кінця вересня 1941 року. Згідно з офіційними німецькими документами, знищення євреїв тривало два дні і загальна кількість жертв становила 33 000 жінок, стариків і дітей. Нинішні єврейські історики, зокрема Олександр Бураковський, стверджують, що євреїв розстрілювали п’ять днів, що саме їхніми тілами «вистелено дно Бабиного Яру». Це ще одна «неточність». Згідно з німецькими документами, до початку екстремації євреїв зондер-команда СС знищила в Бабиному Яру два циганські табори, які ховалися там від лихоліття війни.
За підрахунками, що базуються на аналізі сучасних досліджень і архівних джерел, цифра жертв Бабиного Яру, вказана в матеріалах Нюрнберзького трибуналу, відповідає дійсності. Тут було знищено 100 000 українців, росіян та представників інших національностей. Євреїв серед них — близько 40 000.
Ті самі найновітніші дослідження встановили, що принаймні 7 000 із цих 40 000 — на совісті колишнього майора НКВС, етнічного єврея Вадима Майковського. У перші ж години окупації Києва він запропонував свої послуги німцям і був призначений начальником «тубільної поліції». За спогадами і документами, Майковський відзначився не лише пристрастю до алкоголю і наркотиків, а й патологічною ненавистю до… євреїв. Він особисто вишукував своїх же співвітчизників, які вціліли дивом після вересневої трагедії, і особисто знищував їх.
Ще одне зауваження на маргінесі теми. Офіційно визнається, що одним з осередків наймасовіших страт євреїв Європи був табір смерті Собі бор у Східній Польщі. Достеменно відомо, що такий собі радянський фольксдойч на прізвище Найман, призначений комендантом цього пекла, насправді був євреєм, офіцером НКВС і агентом радянської розвідки. Він закінчив своє життя під чужим іменем, як добропорядний громадянин однієї з соціалістичних країн.
Згідно з іншою версією, події кінця вересня 1941 року в Бабиному Яру розгорталися інакше. Тисячі київських євреїв, зібраних на околиці Сирця, начебто уникли тоді смерті. Їх протримали до ночі, відібрали всі цінності та особисте майно, після чого потай вивели ярами до залізничної колії на станцію Петрівка, де завантажили в ешелони і вивезли в невідомому напрямі. Надалі Бабин Яр справді став місцем знищення жителів Києва, але вже не євреїв. Така версія має відповідні документальні підтвердження, проте апріорі відкидається і сучасними єврейськими істориками, і їхніми українськими шабес-гоями.
Варто нагадати, що гітлерівці обгрунтовували масову екстремацію київських євреїв необхідністю відповісти на диверсійні акти радянського підпілля. Справді, у перші дні окупації Києва спеціальні агенти НКВС висадили в повітря чимало об’єктів на Хрещатику та прилеглих вулицях. Передусім це німецькі штаби та готелі, заселені офіцерами вермахту. Ці вибухи викликали в центрі міста жахливу пожежу, що тривала кілька днів. Незаангажовані історики вважають, що тоді загинуло аж ніяк не менше мирних жителів, аніж невдовзі було розстріляно євреїв на знак помсти.
Проте є ще одна надзвичайно знаменна обставина, про яку, на жаль, і досі мало відомо. Написав про неї досить детально вже згаданий нами Сергій Грабовський у своєму есе на сторінках сайту «Телекритика». Аби нас не звинуватили у перекрученні першоджерела, наведемо цитату: «Влітку 1941 року американський єврей Теодор Кауфман випустив книгу «Німеччина мусить загинути». У ній він вимагав після перемоги над Німеччиною стерилізувати всіх солдатів вермахту, а потім і всіх німців із тим, щоб звільнити територію для заселення сусідніми народами. Кауфман був президентом «Американського союзу за мир»… нацисти друкували фрагменти з книги Кауфмана… і розказували, до чого дійшли євреї. А потім влаштували Бабин Яр. Звісно, вони б усе одно знайшли той чи інший спосіб «остаточного розв’язання єврейського питання». Але ж як допомогли нацистам Кауфман і компанія!»
У цьому разі ми погоджуємося з нашим затятим опонентом. Додамо від себе, що влітку 1941 року Сполучені Штати Америки ще НЕ перебували у стані війни з Німеччиною. Відтак провокація юдейського фашиста (а як його ще назвати?) була спрямована не лише проти своїх єдиновірців у окупованій німцями Європі, а й проти всієї американської держави та її народу.
Те, що вереснева акція у Бабиному Яру мала демонстративний характер, спрямований передусім проти всього світового єврейства, від імені якого виступав Кауфман, підтверджується матеріалами Нюрнберзького трибуналу. З-посеред інших документів обвинувачення там цитувався і лист одного з офіцерів тилової служби гітлерівського вермахту до свого безпосереднього керівника — начальника служби озброєнь німецьких збройних сил. У ньому цей офіцер обурюється масовими розстрілами євреїв на території України, оскільки, мовляв, це впливає на… обороноздатність вермахту. За його словами знищення двохсот тисяч євреїв серйозно підірвало потребу збройних сил у досвідчених ремісниках і ремонтниках. Тут варто пояснити, що служба тилу вермахту, на відміну від аналогічних структур Червоної Армії, широко залучала населення окупованих територій до ремонту бойової техніки і військового спорядження. Відтак незадоволеність тилової служби екстремальним способом «єврейського питання» цілком зрозуміла.
І ще — після київської акції гітлерівці справді змінили методику винищення євреїв на окупованих територіях. Спеціальними розпорядженнями (які теж цитувалися на Нюрнберзькому процесі) євреїв убивали виснажливою працею у спеціально створених гето. Себто з максимальною користю для Рейху. Це аж ніяк не обіляє расистську політику гітлерівців. У цьому разі йдеться про факт, вельми неприємний для сучасних ідеологів сіонізму. Тобто нацисти і тут не винайшли нічого нового. Вони лише запозичили у юдо-більшовицького сталінського режиму основний технологічний принцип зловісного ГУЛАГу: «Ув’язнений не повинен вийти на волю за жодних обставин. Він має померти у таборі через три місяці — щонайбільше через рік. Але при цьому слід максимально використати його підневільну працю» .
Кілька слів про вже згадані нами «юдейські війни». Йдеться передусім про потужний скандал, винуватцем якого вкотре став Вадим Рабинович. Саме він — і вже, до речі, не вперше — спробував приватизувати не лише трагедію Бабиного Яру, а й ті політичні дивіденди, які можна одержати від урочистостей, пов’язаних із 65-ою річницею трагедії. Згодні, до такого нахабства реб Вадима підштовхнули трагічні для нього і його організації обставини — він поставив не на тих політиків, ще й так перебрав зі своєю боротьбою проти неіснуючого в Україні антисемітизму, що від нього відвернулися навіть ті, хто завжди його підтримував. Це, своєю чергою, потягло величезні фінансові неприємності, арешт майна і відкриття кримінальної справи за фактом злісного невиконання судових рішень. Але то його приватні проблеми.
Рабинович, звичайно, ще той подарунок! Але і його опоненти з організованого єврейства з того самого тіста зліплені. Є, виявляється, така собі Міжнародна меморіальна рада з увічнення жертв Голокосту на Україні. (Саме «на», а не «в» Україні. Пізнаєте стилістику радянської пропаганди?). Так ось, ця рада останнім часом розгорнула бурхливу діяльність. Від свого імені вона надсилає лідерам провідних країн світу меморандуми і листи з інструкціями такого змісту: «Не ставати учасниками перетворення трагедії Бабиного Яру в цинічну форму «братньої могили», після десятиліть блюзнірського замовчування на землі України про трагедію Бабиного Яру підтримати ініціативи Міжнародної Меморіальної Ради, звернути увагу на різке зростання антисемітизму і ксенофобії на Україні в останні роки».
Наголошуємо: ці вказівки самозванці з ММР надіслали, зокрема, Джорджу Бушу і Володимиру Путіну. Вікторові Ющенку милостиво скинули лише копії цих провокативних звернень. Себто ММР не вважає Україну суб’єктом міжнародного права, оскільки закликає до грубого втручання у внутрішні справи нашої країни лідерів іноземних держав. Чи варто дивуватися, що у складі ММР немає жодного громадянина України, що цю організацію не зареєстровано в Україні. Проте вона не лише розсилає листи, а й приймає рішення, які суперечать законодавству нашої незалежної держави.
А що ж наша держава? Мається на увазі — її найвищі достойники? Ділять владу, доки всілякі там професійні юдеї доділюють Україну.
Й останнє. Автори на власні очі переконалися, що пошесть з приватизацією трагедій вже давно вийшла за межі Києва. На околиці Хмільника в лісі є братська могила жителів міста, знищених тут упродовж фашистської окупації 1941—43-го років. На гранітному обеліску — відповідний текст у пам’ять про безневинно загиблих стариків, жінок і дітей. Без розподілу на етноси. А поряд — стела з написом, де вказано точну кількість похованих тут євреїв. Як ляпас — мовляв, то ваша трагедія, а це — наша. І просимо їх не поєднувати.
Коли хтось ще не зрозумів, про що йдеться у постулаті горезвісного ММР щодо «цинічної форми Бабиного Яру як братньої могили», то пояснимо: пам’ять про ті 60 000 українців, росіян, поляків, представників усіх інших національностей нам з вами, на думку нинішніх юдо-фашистів, треба викинути зі своєї свідомості. То що ж тоді цинізм?

БАБИН ЯР: РЕАНІМАЦІЯ ГОЛОКОСТУ І ПРИВАТИЗАЦІЯ УКРАЇНИ
Минуле століття збагатило українську націю багатьма знаковими подіями планетарного і національного рівня. Серед них юдо-більшовицький переворот 1917 року, відновлення української державності 1917—1920 років, поваленої тим же більшовизмом. Особливо пам’ятні для українців голодомори 1921—1922, 1932—1933 та 1946—1947 років, які разом позбавили життя майже 20 мільйонів українців. А хіба можна забути дві світові війни, які косою смерті викосили ще понад 20 мільйонів українців. Колективізація, індустріалізація, гулагізація, депортації зачистили терени України від українців чисельністю до 25—30 мільйонів осіб. Окремим рядком вписано в історію України Чорнобильську катастрофу, яка поставила під загрозу генофонд української нації — живих і ненароджених українців. Тим часом світ вдає, що всього цього не було. То чи варто дивуватися, що нині в Україні неукраїнська окупаційна влада дозволяє в сесійній залі парламенту знущатися над пам’яттю десятків мільйонів українців, які стали жертвою світових гендлярів. Понад те, нині існує реальна небезпека тотального знищення українців позбавленням їх засобів існування, насамперед основи основ життя нації — ЗЕМЛІ. Чужинські орди, мов сарана, посунули в Україну і грабують українців у будь-який спосіб: підкупами, терором, захопленням влади всіх рівнів, поширенням хвороб, інформаційним зомбуванням, знищенням інтелектуального потенціалу, освіти, науки та ін. Можна продовжити цей перелік «наших перемог», на прикладі яких президент України закликає українців вчитися. Ще біль-ше треба вчитися українцям на власних поразках і чужих перемогах, здобутих шахрайством, підступом, спекуляцією на українській щирості, довірливості чи навіть глупоті. Прикладом цього є історія жидівського голокосту, міф про який підкорив цілий світ і загрожує перетворити всіх гоїв (нежидів) на рабів «богообраного народу».
Історія цього міфу сягає біблійних часів, а ідеологічну доктрину викладено у проповідях давніх жидівських пророків, у «святих книгах» юдеїв — Торі, Старому Заповіті, Талмуді й новітньому вченні марксизмі-ленінізмі. У цих джерелах простежується ідея про суцільну мережу страждань «бідних жидів», над якими нібито знущаються всі народи Землі, від єгиптян, вавилонців, персів до українців, росіян, німців та інших народів. Суть новітнього варіанта міфу про одвічні «страждання» жидів загалом зводиться до того, що під час Другої світової війни гітлерівський режим Німеччини нібито остаточно надумав вирішити «жидівське питання», з цією метою у різний спосіб фізично знищити мільйони жидів. Його витворили жидівські «мисливці» за німецькими нацистськими верховодами і так званими українськими колаборантами, зокрема Елі Візель, Шімон Візенталь — організатор відомої всьому світу провокації проти українця Івана Дем’янюка, переслідування якого триває у США й донині. Одним з найпереконливіших доказів фіктивності міфу про голокост є статистичні дані про число жидів у світі на початку й наприкінці Другої світової війни. Згідно із статистичними даними, наведеними в найавторитетнішому виданні «Світовий альманах», 1940 року у світі було 15 315 000 жидів, а 1947 року їх налічувалося аж 15 753 000! А мало б бути в межах 9 000 000.
То хіба варто дивуватися, що один з найвідоміших науковців, дослідників голокосту Гюнтер Граф назвав його «найбільшою брехнею ХХ століття». Результати своїх досліджень він оприлюднив у книжці під такою ж назвою. Усі намагання його опонентів спростувати їх виявилися марними. Однак цей процес триває й донині. До нього долучилися відомі «інтелектуали» та «гуманісти» цілого світу, зокрема й України. Охочим заглибитися у тонкощі міфо-творчості про голокост варто ретельно опрацювати згадану книжку Гюнтера Графа та праці його нау-кових сподвижників і учнів-послідовників.
Тим часом міф про голокост продовжує свою ходу Земною кулею. У світі, мабуть, нема країни, де б не було музею голокосту — від ізраїльського Яда Вашема та вашингтонського комплексу до велетенського меморіалу в столицях європейських держав. Привертає увагу в цьому питанні цікавий факт, а саме: жидівські дослідники голокосту вважають, що натхненником і організатором «геноциду» жидів був націонал-соціалістський режим Німеччини. Райхсканцлер і фюрер німецького народу згадується лише епізодично. Часткове пояснення цього феномена дав 1933 року голова Об’єднання рабинів Німеччини Лео Бейк, який гостро засудив міжнародну кампанію критики й осуду нацистів після приходу до влади Гітлера, дослівно заявивши: «Оновлена Німеччина є ідеалом і життєвою потребою німецьких жидів». Прискіпливе дослідження аналів німецької і жидівської історії дає підстави ви-словити думку, що саме світове жидівство було зацікавлене в приході до влади жидівського полукровки Адольфа Гітлера, бо він пообіцяв йому всіляко сприяти створенню держави Ізраїль. Деталі цієї історії можна віднайти у книжці Хеннека Карделя «Адольф Гітлер — засновник Ізраїлю», яка побачила світ у Женеві ще 1974 року.
Як пише її автор, «головними помічниками Гітлера у здійсненні цієї «справи господньої» були Рейнгард Гейдріх, у якого переважала жидівська кров, і стовідсотковий жид Адольф Ейхман… який опікувався еміграцією жидів і відвідував Палестину задовго до початку Другої світової війни». Ці факти дуже непокоїли ізраїльську владну верхівку. Аби не допустити поширення цієї інформації, ізраїльська розвідка «Мосад» розшукала і викрала Ейхмана в Аргентині. Його засудили до страти, спалили тіло, а попіл розвіяли над морем. Однак це не допомогло жидівській кліці Ізраїлю приховати правду. Натомість деякі жидівські джерела дають підстави зарахувати до чільних творців голокосту президента Всесвітньої сіоністської організації, керівника жидівського агентства для Палестини і першого президента Ізраїлю Хаїма Вейцмана. Про це йдеться у книжці М. Шонфельда «Жертви голокосту звинувачують». Документи і свідчення про жидівських воєнних злочинців» видано 1977 року в Нью-Йорку. Автор книжки — жидівський рабин, який зараховує Вейцмана до головних воєнних злочинців. Він звинувачує Вейцмана в тому, що той ще 1937 року запропонував переселити з Європи до Палестини лише 2 000 000 жидівської молоді з 6 000 000 мільйонів жидів, а решту — старих і немічних — залишити напризволяще, а точніше — знищити. Цитуємо слова цього, за висловом прем’єр-міністра Ізраїлю 1969—1974 р. Голди Меїр, «царя юдейського» Вейцмана: «Старі мають загинути… Вони порох, економіч-ний і духовний порох у цьому жорстокому світі… Лише молода парость буде жити».
Ще задовго до приходу до влади нацистів у Німеччині схожим методом захопили владу в імперській Росії юдо-нацистські більшовики на чолі з Бланком-Леніном і Бронштейном-Троцьким. Як і Гітлерові, їм допомогли це зробити жидівські банкіри з Америки та Німеччини. До їхніх лабет потрапили й українці. Про масштаби злочинів проти України й українців треба говорити окремо. Дещо про це вже сказано, а замовчується набагато біль-ше. Причина відома — чужинська, переважно юдо-нацистська, влада в Україні боїться помсти українців за свої злочини проти них.
Водночас світове й українське жидівство намагається накинути на українців звинувачення у геноциді-голокості жидів. Наприклад, президент Науково-освітнього центру «Голокост» М.Гефтер у книжці «Відлуння голоксту і російсько-жидівське питання» відверто пише, що відповідати за жидівський голокост мають не нацисти, а народи Росії та України. Цей закид має велике практичне значення. Адже з мертвих нацистів нічого не візьмеш, а з живих українців є що поцупити. Оскільки голокост, з одного боку, підступний міф, мета якого викликати в українців та інших народів почуття провини перед «бідними» жидами і бажання відплатити добром за їхні «страждання», а з іншого — примусити їх «правовими» засобами компенсувати матеріальні втрати і моральні збитки, що стали наслідком пережитого голокосту, коріння якого сягає нібито глибших пластів історії України.
Конкретніше йдеться про ще одну поширену версію голокосту, пов’язану з Україною. В одному із згаданих раніше джерел читаємо таке: «Історична доля жидів, на яку їх прирекли християнські народи, в Бабиному Яру лише знайшла своє продовження. Гітлерівці були не першими, хто має відповідати за масове знищення жидів в Україні, — їхнім попередником був Богдан Хмельницький, один з найстрашніших нелюдів в історичній пам’яті жидівства. Корінне населення окупованих нацистами теренів СРСР брало активну участь у знищенні жидів».
Читаючи таке, постає безліч запитань до авторів цих висловлювань. Насамперед такі: яка різниця між нацистськими і юдо-біль-шовицькими окупантами, які прийшли поневолювати українців? Чи були серед окупантів жиди і як вони ставилися до українців? Чому українці, німці, французи, англійці та інші народи мусять любити жидів і позбавлені права на інше ставлення до них? Чому жиди донині не відшукали в своїй історичній пам’яті причин ненависті до них інших народів? Аби допомогти їм віднайти відповіді на ці запитання, можна порадити пильніше придивитися до свого способу життя, добування засобів існування та навчитися розріз-няти чуже і своє, продуктивну працю і паразитування й не закликати гоїв жити за 10 заповідями, а самим дотримуватися їх! Натомість вони дотримуються своїх 613 заповідей. Однак до таких порад навряд чи жиди поставляться прихильно, бо тоді, як висловився один жидівський письменник і публіцист, «вони перестануть бути жидами». Українці з цього приводу мають свою думку і переконані: горбатого лише могила виправить. Хочеться вірити, що й вони самі розправлять поки що дужі плечі і зігнутий від рабської праці і принижень поневолювачів хребет.
Та повернімося до Бабиного Яру у Києві, Дробицького Яру в Харкові та інших ярів України. Теми героїчної історії Холодного Яру, оспіваної Тарасом Шевченком, торкатися не будемо, бо вона потребує окремого аналізу. Українці — нація хліборобська, залюблена в безмежні лани і поля. Яри їм не до вподоби тим, що руйнують родючі землі і завдають великих збитків. Тим часом жиди, як винахідливе плем’я, зуміло з ярів отримати нечувано великий зиск, хоч він і замішаний на крові українців. Однак це їм не заважає щороку наприкінці вересня, особливо в ювілейні дати, збиратися з усіх країн світу до Бабиного Яру, аби вшанувати пам’ять жертв так званої катастрофи європейського жидівства. Незрідка це збігається і з Рош Гашаною — жидівським новим роком, що дає змогу відбути свято в добірному товаристві і вирішити там такі-сякі «дрібні питання» життя світового жидівства. Умови для цього тут найсприятливіші. Адже в цих заходах майже завжди беруть участь президенти України, прем’єр-міністри і голови Верховної Ради зі свічками в руках і ярмулках-кипах на головах. Дійство відбувається, як у Єрусалимі біля Стіни плачу. От тільки незрозуміло, кого оплакує у Бабиному Яру владна верхівка України. Можливо, українські жертви терору жидо-більшовицького ЧК, ГПУ-ОГПУ, НКВД-НКГБ, денікін-ської контррозвідки, голодоморів 1932—1933 рр., 650 тисяч військовополонених Червоної армії — жертв бездарності радянських полководців, які загинули від рук німецьких окупантів, чи, може, тих нещасних людей, яких поглинула лавина мулу під час куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, чи врешті лише жидів. Схоже, саме останніх, бо всі апологети голокосту, включно з українськими, одностайно проголошують: Бабин Яр — місце найжахливішої трагедії жидів ХХ століття. Такої думки дотримується, наприклад, відомий україн-ський поет, громадський і політичний діяч, народний депутат СРСР і України, дипломат, член жидівської ради України, голова Україн-ської всесвітньої координаційної ради, Герой України, лауреат Національної премії імені Шевченка Дмитро Павличко. Незадовго до проголошення Незалежності України 1991 року він опублікував поему «Реквієм Бабин Яр». В авторській передмові сказано: «… у Бабиному Яру почалася жахітлива, може, найстрашніша у світі акція — знищення євреїв Києва фашистськими варварами… Со-вість наша кричить і все єство бунтується на одну лише згадку про Бабин Яр. Україна повинна від-значити печальний ювілей Бабиного Яру. Світ повинен приїхати до нас і разом з нами схилитися над святими похованнями. Світ повинен згадати трагедію єврейського народу України».
За рік перед цим той самий жидівський патріот виголосив публічно у Жовтневому палаці — катівні НКВД — схожу промову-реквієм про жидівську трагедію в Бабиному Яру, але жодним словом не прохопився про злочини жидо-більшовицьких катів, які жорстоко знищили у підземеллі цього палацу сотні тисяч українців, і не запропонував «схилитися над святими похованнями». Можна ще згадати й інших «героїчних» побратимів Павличка по перу й «українських» партіях, які підхопили його заклики впасти навколішки перед жидами. Однак не всі поділяють екстаз Павличка та його кліру. Американський місячник «Барнс Рев’ю» у липні 1996 р. опублікував дві статі — «Забутий голокост України» (про голод 1932—1933 рр.) і «Що сталося у Бабиному Яру? Факт чи міф». У коментарі до них читаємо: «Пам’ять про масакру (різню. — Г. М.) жидів у Бабиному Яру є болючою для всіх політиків, однак є докази, що її ніколи не було». Можна погоджуватися чи заперечувати це, бо автори і редакція мають право ви-словлювати власні думки, проте неупереджений дослідник має завважити всі аргументи — і ревізіоністів (тих, хто вважає, що голоксту не було), і екстерміністів (ті, що стверджують — голокост був).
У полеміці з проблем Бабиного Яру брав участь колишній представник України в ООН, а пізніше міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. Він опублікував у газеті «Вашингтон таймс» (5.09.1991 р.) статтю про Бабин Яр, де стверджував: у перший місяць окупації Києва «німці вбили близько 50 000 жидів, переважно дітей»! Із цим не погодився, як пише український тижневик «Свобода» у США, Михайло Никифорук, голова Комітету дослідження Бабиного Яру. Він нагадав що «перед приходом німців до Києва з міста було евакуйовано 150 000 жидів, і сумнівно, що вони не забрали своїх дітей із собою». Роздмухуванню вогню голокосту у Бабиному Яру дуже прислужилися відомі прислужники жидо-більшовицького режиму в Москві — Ілля Еренбург, Василій Гроссман, Євгеній Євтушенко, Борис Полєвой, Анатолій Кузнєцов, а в Україні — Віталій Коротич, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Юрій Щербак та багато інших. За це вони дістали відповідні винагороди, почесті та привілеї. Не варто аналізувати ставлення до проблеми знищення жидів у Бабиному Яру жидівських громадських організацій в Україні. Тут домінує беззастрежена апологетика. Що ж до Ізраїлю, то там значно складніше.
Наприклад, в авторитетному видавництві «Брейт Лохамей хагетот» у Тель-Авіві 1993 року було видано книжку «Катастрофа (ШОА) і рух опору», де у розділі «Остаточне вирішення жидівського питання» серед місць масового знищення жидів німцями під час Другої світової війни Бабин Яр у Києві навіть не згадується. Чому так сталося? Про це, очевидно, краще знають видавці, а нам не випадає плутатись у здогадках. Однак важко повірити, що це трапилося випадково, через недогляд. Можна припустити, що зарахування Бабиного Яру до місць жидівської «катастрофи» поставило б під сумнів увесь голокост, який у світі вже сприймається як новітній міф ізраїльських пророків.
Нині варте уваги ще одне питання: чи справді німці ненавиділи жидів лише за те, що вони жиди? Насправді все було значно складніше. Ще перед тим, як нацисти та сіоністи розпочали «остаточне вирішення жидівського питання», в Америці жидівський синедріон опрацював план остаточного знищення німецької нації і Німеччини. Його виклав Теодор Кауфман у своїй книжці «Німеччина повинна загинути», яка вийшла в світ 1941 року в Нью-Йорку. Він полягав у тому, що по завершенні війни кордони Німеччини повністю перекриють непроникною стіною (як це 1961 року зробив Микита Хрущов в НДР) щонайменше на три роки, далі здійснять цілковиту стерилізацію німців — чоловіків до 60 років, а жінок — до 45 років. За розрахунками автора книжки, остаточне вирішення «німецького питання» перетворилося б на доконаний факт за 50—60 років.
Якби той план було реалізовано, то нині вже не лишилося б сліду ні від німців, ні від Німеччини. Здавалося б, той план мав викликати осуд і гнів усіх правозахисників. Насправді жидівська преса Америки друкувала схвальні рецензії і була в захваті від ідей книжки. Наприклад, «Нью-Йорк таймс» оцінила книжку як «план досягнення сталого миру між культурними націями», а «Вашингтон пост» назвала її «цікаво опрацьованою і стимулювальною теорією». Ця теорія стосувалася не лише німців, а й усіх, за означенням Маркса-Енгельса, «реакційних народів», до яких залучаються за потреби англійці, араби, українці, іракці, іранці, палестинці та багато інших «гоїв». Ось така справжня суть жидівського гуманізму та жидолібералізму з його гаслами: свобода, рівність і братерство. Плани Кауфмана не виняток. Схожі ідеї виголошували і пропагували багато авторів інших книжок, виданих раніше і пізніше згаданої. Можна сподіватися, що викладені Кауфманом думки допоможуть кожному українцеві, росіянові, білорусу, німцю й представникам інших націй збагнути складність проблеми між-національних відносин і навіть розрізняти хитромудрі теорії і жорстоку практику втілення їх у життя, зокрема в Україні з її ярами.
Відколи міф про голокост луснув, мов мильна бульбашка, а з Бабиного Яру проросли паростки правди, світове жидівство не на жарт перелякалося. Потрібно було вирватися з пастки, в яку потрапили жидівські міфотворці з Бабиним Яром. З цією метою терміново залучили до справи «прогресивну» громадськість, науковців-теоретиків, режисерів-практиків і засоби масової інформації. Само собою зрозуміло, що до цієї компанії потрапили суворо відібрані «свої люди».
«Стимулювальну теорію», очевидно, створено у найвищих структурах голокостизму. За її втілення в життя в Україні взялися Громадський комітет для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, Державний комітет у справах національностей та міграції, Державний комітет архівів України, Служба безпеки України, Національна бібліотека України імені В.Вернадського, Музей історії Києва, Український центр вивчення голокосту. Загальновідомо, хто перебуває на вершині політичної влади в Україні і хто очолює названі вище структури.
Зазвичай на такі проекти кидають грубі гроші — зрозуміло, не з власної кишені замовників, а вкрадені в українців. Редак-ційну раду цього проекту очолив колишній комсомольський і кучмівський функціонер Дмитро Табачник, а до її складу залучено також: Геннадія Боряка, Семена Глузмана, Івана Дзюбу, Фелікса Левітаса, Олександра Лисенка, Геннадія Москаля, Олексія Онищенка, Мирослава Поповича, Володимира Пристайка, Тамару Хоменко, Юрія Шаповала, Наталю Яковенко. Проект називається «Бабин Яр: людина, влада, історія. — Документи і матеріали у 5 книгах».
Першу книгу обсягом майже 600 сторінок цього проекту видало у Києві видавництво «Зовнішторгвидав України» ще 2004 року. Зі словом до читачів звернувся колишній радянський дисидент Семен Глузман, а фахові вступні статті про Бабин Яр написали Тетяна Євстафєва та Віталій Нахманович. Книжка містить велику кількість документів, хронік, топо-графічних схем і фотографій, більша частина яких, майже 95%, пересічному читачеві була недоступною. Вона охоплює широке коло проблем і далеко виходить за межі питання «кого, за що і як розпинали».
Хотіли того чи ні, але укладачі книжки заохотили допитливих читачів глибше зазирнути в історію подій, що відбулися у Бабиному Яру, спонукали до пошуку причинново-наслідкових зв’язків між ними. Зокрема це стосується Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, хижацького ставлення наших сучасників до ландшафтно-паркових територій Києва і їхньої забудови та господарського використання. Однак за зовні об’єктивного і неупередженого ставлення укладачів книжки до порушених питань все ж відчувається певний суб’єк-тивізм і тенденційність у викладені національних, ідеологічних, політичних аспектів проблем. Зокрема це стосується «міфу про масові поховання у Бабиному Яру жертв голодомору і сталінських репресій на початку 1930-х» (переклад з російської мій. — Г.М.). Чому б відверто не сказати, що жертвами голодомору були українці, а репресії здійснювали жидо-біль-шовицькі комісари, які звалювали свої злочини на сталінізм. Та найголовніше те, що Голодомор українців 1932—1933 рр. названо міфом. Радше це зроблено на замовлення світового жидівства, аби запобігти визнанню ООН голодоморів українців геноцидом української нації і врятувати її катів від справедливої кари.
Заслуговує на увагу і такий пасаж: «Огромный общественный интерес, существующий по отношению к проблеме Бабьего Яра, не только в бывшем СССР, но и во всем мире в течение десятилетий и вновь разгоревшийся в последние годы, побудил нас осуществить это издание на русском языке с тем, чтобы оно стало доступным широкому, в том числе и зарубежному читателю». Не ставлячи під сумнів добрі наміри укладачів, все ж хотілося б уточнити, хто ховається під маскою «широкого читателя». Чи, бува, не той кагал «русскоязычных», який після перемоги на парламентських виборах захопив практично всю повноту влади в Україні і намагається надати російській мові статусу поки що другої державної, а потім і єдиної державної. З іншого боку, можливо, це зроблено на вимогу «граждан Украины, США, Израиля, Германии», які обумовили свою «действенную помощь и моральную поддержку». Шкода, що не розкрито конкретно, в чому вона полягає і хто такі ці громадяни світу—жертовні благодійники. Можливо, це нащадки тих жидів, які в Німеччині не визнали німецької мови і витворили з неї свій суржик під назвою ідиш, а точніше — юдиш. Їх тоді не турбувало, чи визнає «широкий читатель» за кордоном їхній юдиш.
Не заглиблюватимемося в аналіз цього видання. Варто дочекатися виходу в світ наступних чотирьох книжок, де Бабин Яр має бути освячений «как символ еврейского национального движения». Очевидно, після завершення цього проекту буде започатковано «новий символ еврейского национального движения» — Дробицький Яр у Харкові, а потім ще десь. Цей процес пішов і, очевидно, триватиме доти, доки всі яри не перетворяться на такі символи. Україна багата на яри, тому роботи жидам вистачить. Проте їм варто було б поцікавитися, як до цих «символів» поставляться українці. Для певності треба іноді заглянути в минуле.
Тепер Бабин Яр із символу голокосту перетворюється на реальний об’єкт приватизації. За приватизацією українських ярів настала приватизація заводів, шахт, газогонів, нафтогонів, транспорту, зв’язку, шляхів сполучення, енергосистем, радіо, телебачення, друкованих засобів інформації, здоров’я, освіти, науки… і завершиться все це привласненням землі. Українці в цьому процесі відіграють роль пасивних спостерігачів. Коли чужинці, насамперед жиди, переберуть до своїх рук всі ресурси забезпечення життєдіяльності, вони встановлять свої правила гри і з допомогою «демократичних» виборів встановлять свою диктатуру.
Практично в Україні це вже реалізовано і лише сліпі та глухі не помічають цього. Нині господарями України стали окупанти-зайди, українці перетворюються на рабів, а українська нація може стати отарою овець без пастуха. На що українці сподіваються? Може, на кілька доларів, отриманих за землю? Марні надії. Жидівська фінансова олігархія невдовзі може вдатися до знецінення долара і випустить новий долар з курсом, наприклад, 1 до 100, тобто за сто старих доларів українець отримає один новий. А це означатиме реальну загрозу національній безпеці України. Світове жидівство тим часом з допомогою трьох китів влади — грошей, кадрів та інформації — підвищить власні шанси встановити свою владу над цілим світом. Такі його плани. А як буде насправді, багато чого залежить від українців та інших народів планети. Однак така загроза реальна.
Тим часом цього року наприкінці вересня до Києва з’їжджаються чільні жидівські хижаки з понад 60 країн світу під приводом пошанування пам’яті жертв жидівського голокосту в Бабиному Яру з нагоди 65-і річниці його початку. Це дійство нібито зініціював президент України за прикладом того, як це зробив 15 років тому його попередник Леонід Кравчук. Цікаво, на що воно перетвориться — на новий Майдан і національну-визвольну революцію українців чи на панахиду над ними. Пам’ятаймо: президент України закликав нас вчитися на наших перемогах. Доведемо словом і ділом, що ми зуміємо це зробити.
"Народний оглядач"

 


Всяка последна събота на ноември украинците в цял свят почитат паметта на между 7 и 10 млн. свои сънародници, починали от глад през 1932-1933 гг. Той е бил организиран от Сталин и неговата клика, за да вкарат украинския селянин в колхоз.
УКРАИНСКИЯТ ХОЛОКОСТ>>>