Б О Л Г А Р С Ь К І.. В І С Т І
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
ЦЪРКОВНА УТВАР
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

 

 

 

КВИТОК У РАБСТВО
Ще донедавна Західна Європа в суспільній уяві виглядала як земля обітована.
Поїхати туди для українців було заповітною мрією. Проте дехто з тих, кому “поталанило”, вже ніколи не повернеться додому
Рим, 6 червня 2007.- Із приходом до влади в Італії лівоцентристського уряду країна почала уважніше придивлятися до проблем, які раніше ігнорували. Перед очима громадськості постала реальність, якій, здавалося б, не місце в демократичній західноєвропейській державі. Цю проблему називають новітнім рабством.
Італія здригається від газетних публікацій, телепередач, в яких розповідають про умови праці та проживання іноземців із країн, що не входять до Євросоюзу або увійшли до нього нещодавно: африканців, румун, болгар, поляків, українців, які працюють на сезонних сільськогосподарських роботах, збираючи урожай на півдні Італії. Повідомленнями про фізичні та моральні приниження й навіть смерть задля того, щоб заробити мізерну зарплату. Всі вони – новітні раби.
Їхнє число коливається в межах 5-7 тисяч. Приблизні статистичні дані про національність цих людей можна отримати лише зі звітів поліції про арешти та видворення з країни. Усі вони іноземці, всі працюють нелегально, хоча дехто й має дозвіл на проживання. Кожен із них по-своєму потрапив на плантації. Африканці долають відстань від Чорного континенту в надувних човнах чи невеликих кораблях, висаджуються на острові Лампедуза між Лівією й Італією.
Поляки та румуни приїжджають на три літні місяці. Українці дістаються “обітованої землі” з туристичними візами.
Для того, щоб контролювати збір врожаю, власники деяких сільгоспугідь на Півдні створили мережу жорстоких “капралів”: італійців, арабів, східноєвропейців. Робітникам доводиться жити в бараках, де немає ні води, ні світла, ні елементарних гігієнічних засобів. Вони працюють із шостої ранку до десятої вечора й отримують платню 15-20 євро на день. Тим, хто протестує, доводиться скуштувати побоїв. Поодинокі звертаються до поліції, проте, керуючись законом, який ухвалив попередній уряд, карабінери заарештовують їх і видають наказ на видворення з країни через нелегальний статус. Дехто з неслухняних намагається врятуватися втечею. Та капрали шукають їх між полями, влаштовують справжнє полювання на людину, як те змалював Алан Паркер у відомому фільмі. Іноді нещасних пізніше знаходять мертвими...
Журналіст одного з провідних видань Італії L’Espresso розповів про життя новітніх рабів після тижня, проведеного серед помідорових плантацій. Хоча нижчеописані події сталися минулого сезону, та ситуація із того часу не змінилася, більше того, в Італію знову прийшло літо а з ним почався час роботи на полях...
“Спекотний літній день. Електронне табло над газетним кіоском поблизу вокзалу показує температуру +42. Підходжу до власника-італійця, вдаючи із себе румуна, й запитую, чи не знайдеться для мене роботи. Він розмовляє малозрозумілим діалектом регіону Пулья. Переговори веде його охоронець, араб із Магрибу. “Можу взяти тебе, якщо приведеш подругу для господаря. Не важливо, яку. Тоді можу дати роботу, не зволікаючи”. Він вказує на молодих хлопця й дівчину, яким немає й двадцяти. “Вони – румуни, як і ти. Вона була з господарем”. “Я не маю нікого”. “Тоді шукай роботу в іншому місці”.
Мені вдалося потрапити на брудний ринок праці в іншому селищі. Вода, яку дістають із криниці для пиття, має неприємний запах, у ній повно хімічних речовин, які застосовують для знищення бур’янів і міндобрив. Туалет – рій мух над ямою. Робітники сплять на засмальцьованих матрацах, кинутих на землю. І за це потрібно платити 50 євро на місяць. Окрім того, п’ять євро із зарплати щодня йде капралові “за транспортні послуги”: він відвозить на місце роботи в поле.
До нас під’їжджає Golf, за кермом – один із капралів. Видаю себе за північноафриканця, розмовляю англійською. Новоприбулим повідомляють, що за годину роботи платять три євро. Машина від’їжджає переповненою: троє спереду і п’ятеро на задньому сидінні. Лише за цю “ходку”, яка триває десять хвилин, капрал заробить 40 євро. Хлопці кличуть його Джованні. Він дивиться на мене й каже: “Я – Джо, а ти?” Потім додає: “Якщо будеш добре поводитися, не ображатиму. А якщо ні...” За акцентом визначаю, що він може бути українцем чи росіянином. Джованні (італійський відповідник імені “Іван”) не говорить ані французькою, ні німецькою, тому розмова на цьому вривається. За нього говорить ніж, який Джованні тримає на видному місці. Один із працівників-нігерійців озвучує думку всієї групи: “Сьогодні п’ятниця, ти не заплатив нам за три тижні, а в нас уже закінчуються запаси макаронів. Нам доводиться вже 15 днів їсти лише макарони з помідорами”. Розумію, що обіцяні три євро за годину є брехнею. Джованні Богом клянеться, що гроші незабаром будуть: “Ти повинен вірити мені. Я працюю так само, як і ти, не можу дурити своїх товаришів”.
Починаємо збирати помідори. Коли до поля підходить група африканців, господар видає звуки, імітуючи мавп. Незабаром підтягається ще дев’ятеро працівників – усі зі Східної Європи. Серед них помічаю трьох жінок.
Робота завершується, лише коли сонце ховається за гори. Джованні фотографує свою бригаду. Пізніше за цими фото виплачуватимуть зарплату. Цього дня повертаємося додому завчасно. Джованні пояснює причину: “Сьогодні карабінери проводять контроль. На сусідньому полі заарештували робітників і забрали для видворення з країни. Але ви не хвилюйтеся за поле, де працюєте ви. Його контролює мафія”. Проте часом можуть проконтролювати й це поле. Особливо в день зарплати.
Достатньо анонімного дзвінка – і капрали забирають гроші собі, а поліція поповнює звіти про контроль нелегальної імміграції.
Уже майже 22 година. Враховуючи час, витрачений на миття та вечерю, для сну залишається лише п’ять годин. Чоловіки, біля яких мені доведеться спати, коротко розповідають про неписані правила, які тут панують. Того, хто запізнюється на роботу, карають побоями. Той, хто пропускає робочий день, повинен заплатити капралу штраф, навіть якщо ти захворів – 20 євро.
П’ятдесят кілометрів на північ дорожня карта вказує населений пункт Амендола. Це село-привид, у якому 100% населення становлять раби-іммігранти. За винятком італійки Джузепіни. Разом зі своїм приятелем Азізом вони володарюють цими людьми. Єдина криниця в селі – їхня власність. Хоча вода в ній є зараженою, її все одно продають по 50 центів за 20 літрів. Також вони мають єдину в селі крамницю. Ціни тут удвічі вищі, ніж деінде, а якість продуктів – сумнівна. Увійти в це гетто, здолати страх його мешканців – нелегка справа. Азіз не прощає тим, хто забагато говорить. Між іммігрантами побутують розповіді про день перед Великоднем 2005 року, коли один румунський хлопець, який потрапив сюди лише чотири дні перед тим, посварився з Азізом. Згодом люди бачили, як два тунісці тягнули до фургона напівпритомне тіло хлопця. Після цього його більше ніхто на бачив у цьому селі. Іммігранти не заявили в поліцію через страх бути видвореними з країни.
Іншого разу 39-річний Павло посварився з Джузепіною. Хтось доніс Азізу, що чоловік висловив незадоволення законами, які встановив тунісець. На Павла напали, коли він спав, – закривав голову руками, тим часом під ударами залізного ломика ламалися кості. Його не вбили тільки тому, що заступився товариш по кімнаті. Непритомного Павла залишили лежати на матраці, “швидку допомогу” викликали тільки ввечері. Він довго одужував у лікарні, після виписки заявив у поліцію, проте отримав видворення з країни через те, що працював нелегально.
У липні 2005 року тут знайшли обвуглене тіло поляка
S.Р. Справу так і не розкрили. Не ідентифікували й тіл двох інших чоловіків.
Ніхто не розслідував справи смерті дитини, яка мала б народитися в кінці вересня, бо, за законом, це не є злочином. Двадцятирічна Ліліана на восьмому місяці вагітності збирала помідори поблизу села Сан Северо. Ні чоловік, ані капрали, ні господар-італієць не заборонили їй працювати. Коли жінці стало зле, було запізно – почалася кровотеча. Вона провела два дні без медичної допомоги. Її привезли до лікарні в надзвичайно важкому стані. Перед тим, як зробити кесарів розтин, лікарі знали, що серце плоду вже не б’ється”.
МАРІАННА СОРОНЕВИЧ, головний редактор Української газети в Італії