Б О Л Г А Р С Ь К І.. В І С Т І
Шануймося, браття, бо ми того варті. (Тарас Шевченко) 
BOL.BG
БУВісті ВИХОДЯТЬ з червня 1998 р. БУВести ИЗЛИЗАТ от юни 1998 г.

 

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

ВІКТОР ЮЩЕНКО, ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ: ПРОМОВА НА ВІДКРИТТІ IV ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ
Віктор Юшченко Дорогі українці, Ваша Святосте, пресвяті владики, дорогі брати і сестри, дорогі співвітчизники!
У цьому залі зібралися люди однієї крові. Наше зібрання буде присвячене Україні, українській долі, українській справі.
Скажу відверто, мені надзвичайно імпонує той дух, який панує на цьому зібранні. Повірте, не солодко після деяких фраз сидіти в кріслі Президента, але я думаю, що це все спрямовано не для того, щоб обрізати українські крила, а щоб окрилити Україну, щоб зробити краще в Україні. І в цьому я бачу сенс нашого діалогу, можливо, нашої полеміки. Адже ми можемо деякі питання бачити під різними кутами.
Сьогодні ми розпочинаємо одне із найзначиміших національних зібрань – світову раду українства як спільноти, що виходить за територіальні кордони і постає як явище міжнародне та глобальне.
Хочу висловити вдячність усім організаторам Форуму і, насамперед, Голові Української Всесвітньої Координаційної Ради панові Михайлові Гориню. Прошу, пане Михайле, прийняти слова моєї найглибшої поваги до Вашого видатного внеску в процес українського державотворення та справу консолідації нашого народу.
Поряд з цим хотів би подякувати і вклонитися кожному з вас, хто прийшов, приїхав, прилетів на наше зібрання з різних куточків світу.
Пані та панове!
Ми зустрічаємося напередодні 15-ї річниці Незалежності України. З-поміж багатьох досягнень українства за останні п’ятнадцять років я виокремлюю сьогодні три найголовніші:
Перше. Проголошення незалежності у 1991 році.
Друге. Десятилітнє формування повноцінних державних інститутів і вироблення європейського та євроатлантичного курсу нації.
Третє. Злет громадянської свідомості та здобуття демократичної перемоги суспільства у 2004 році.
На мій погляд, ці здобутки є основою сучасної України. Вони стверджують найважливіше: українська державність не лише відбулася. Вона стала незворотною і нездоланною.
Усупереч будь-яким емоціям та відчуттю реальних чи примарних загроз, Україна – по суті, по правді, в кожній практичній дії – продовжує свою впевнену, переконливу національну ходу. І якщо йдеться про дотримання на цьому шляху зрозумілих ідеологічних орієнтирів, то сам час, логіка і сенс розвитку української історії дає їм визначення. Це – цінності ліберальні та національні. Вони означають – жити у свободі і справедливості, дотримуючись своїх виразних національних першооснов.
Для постгеноцидного суспільства, яким є українська спільнота, дорога ліберального і національного відновлення є безальтернативною, і, водночас, безальтернативно сповненою труднощів.
Ми зуміли пройти через своє історичне пекло, а значить історія визначила для нас мету і місію. І не маємо ані права, ані можливості зрадити їх чи – в найменшій зневірі – поставити під сумнів правильність кроків, які запобігають суспільним конфліктам.
Не існує уявної України. Реальна Україна – історично уражена, суспільно маніпульована, втім – за своєю великою вдачею – готова і спрагла до єднання.
Я глибоко усвідомлюю цю українську даність, а надто – відповідальність за українську перспективу, що визначає логіку і послідовність кожного мого рішення.
Хочу поставити Вам і собі одне запитання: що потрібно сучасній Україні? Так склалося, що полеміка сьогоднішнього нашого зібрання не торкається економіки, фінансів, інвестицій – дуже багатьох речей, якими живуть нація, держава і кожна людина. Я не хочу починати полеміку з пенсій, заробітної плати, невиплат, які були ще рік тому, і т.д.
Але сьогодні я хотів би наголосити – як людина, яка з 1993 року є членом українського уряду, як колишній голова Національного банку – я не мав права сказати ці слова до сьогоднішнього дня. Віднині Україна має той економічний фундамент, про який ми не могли говорити останні 15 років поспіль.
Хочу навести цифри для того, щоб кожна людина виходила з цієї зали не з опущеною головою. Щоб вона виходила з розправленими крилами, щоб вона несла віру, силу до тієї групи українства, яку вона сьогодні представляє. Можливо, зараз у мені заговорить економіст на три хвилини, але вибачте за це. Бо цим також живе нація.
За останній місяць ми маємо приріст ВВП 9,3%. Скажіть, будь ласка, у якої країни, навіть ті, що з газом, з нафтою, є такі показники? Рік ми закінчимо, очевидно, з показником, близьким до 7% ВВП. Це один з найкращих показників ВВП у Європі.
Ми говоримо про бюджет. Минулого року в національний бюджет на 53% надійшло більше грошей, ніж у 2004 році. Як ви думаєте, за рахунок чого? Економіка так сильно піднялася? Ні, економіка освітлилася. Бізнес почав виходити з тіні. А в тіні було 54% національної економіки.
Минає рік. Цього року ми маємо на 18% більший приріст національного бюджету до бази попереднього року. Як сталося, що за 2 роки ми знайшли три національних бюджети?
Чому заробітна плата українця реально за минулий рік виросла на 34%, а в цьому півріччі на 31%? За рахунок значної детінізації економічних процесів.
Ціни? Добре. Ми маємо цінову інфляцію 2,8%. Якщо в котрійсь країні є нижча, підніміть, будь ласка, руки. У Росії, Білорусії, Молдові, Польщі? Ми маємо нормальну європейську інфляцію. І це є правда.
І якщо хтось хоче почути мене, як живе людина не тільки в зарплаті і цінах, а в реальних доходах, будьте добрі отримати цифру. За минулий рік реальні доходи українського громадянина виросли на 24%. Це найвищий показник.
Я міг би говорити про те, шановні друзі, що в минулому році Україна отримала 7,8 млрд. доларів США інвестицій. Це трошки більше, вибачте, чим їх отримала Польща за минулий рік. Це показник перший. Ми вдвічі збільшили інвестиції на одного українця – зі 186 до 390 доларів США вже в цьому році.
У першому кварталі цього року інвестиції, порівняно з попереднім роком, виросли в 4 рази.
Це я хотів, шановні друзі, колеги, побратими, сказати, що сьогодні в нас є хороша основа, щоб не говорити про економіку. Не говорити про зарплату, ціни, пенсію, тому що там ідуть ті процеси, які ми можемо віднести до категорії здорових. І це здобуток, цим ми можемо тішитися.
Але питання залишається без відповіді. Що потрібно сучасній Україні? А Україні, на мій погляд, найбільше потрібна політична стабільність.
І тут постає запитання, відповідь на яке залежить не лише від Президента, а й від кожного з вас. У цьому виборі, що ми маємо, яке політичне рішення повинна прийняти Україна?
А основа цього рішення дуже проста: 8 млн. українців голосували за один блок політичних сил, 8,6 млн. – за інший. Україна поділена, якщо вірити бюлетеню. Так що робити в політичному сенсі? У нас є дві дороги, і вибір насправді не такий уже і складний для людей мислячих.
Є один варіант – це протиріччя, невизначеність, у якій країну можна тримати кілька років. Нагадаю тенденції першого півріччя минулого року, коли темпи інвестицій скоротилися в 4,8 разу, а в серпні Україна вже мала -1,6 % приросту ВВП. Можна далі продовжувати цю позицію. Вона приведе нас до колапсу. Тоді ми будемо говорити на цих зібраннях не про гуманітарну політику, не про українське слово, українську церкву. Ми з вами будемо тут говорити про пенсію, заробітну плату і інфляцію. Це також вибір, але не мій.
Тому, шановні друзі, є другий варіант розвитку. Може українцям, усе-таки сісти за стіл? Може знаходити ключі порозуміння? Може не треба по Дніпру щось робити? Я знаю, що це складніша позиція, на неї важче відповідати. Але я переконаний, що це єдиний актив, який залишається в розпорядженні тверезих політиків. Дорога порозуміння, на мій погляд, є безальтернативною. Нам треба сідати за стіл, нам треба говорити.
Але тут я абсолютно поділяю ті репліки з залу, в тому числі ті, які говорив мій друг Аскольд Лозинський. А на базі чого ми шукаємо порозуміння? Чи не виплеснемо ми дитину, поки будемо шукати компроміс довкола тієї ванночки?
Тому ми говоримо, що порозуміння може будуватися тільки на фундаментальних, засадничих для нації речах. Які це речі?
Перше. Це соборність нації, країни. Нам треба публічно відмовитися від хвороби федералізму, яка почала пробиратися в українську політику. Це не наша карта, не наша війна, це не український вибір. І що найголовніше – в політику його приніс не шахтар, не залізоруд, не металург – у політику його принесли політики. Це поняття політичної категорії. І розв’язувати і закопувати в минуле його треба між політиками.
Це і питання мови, про яке гаряче ведеться полеміка на сьогоднішньому зібранні.
Я аплодував Аскольдові [Лозинському] так само, як і ви. Але сам дуже часто хотів поставити його на своє місце, щоб він став провідником тієї тези, яку він говорив, і зрозумів, що перед ним стоїть доля мільйонів людей – комусь 60 років, комусь 18. Хтось уже пройшов своє життя і думає про те, що ми говоримо: «Хлопці, що ви говорите? Для мене ця відповідь уже дана». Для когось вона лише на порозі. Комусь потрібно прийняти цю відповідь сповна, на 100%, і йти цією дорогою.
Ми повинні просто зрозуміти, що якщо ми християни, ми силою не заставимо говорити українською мовою жодну людину. Нам треба говорити мовою мотивацій, мовою потреб і винятковості української мови.
Коли ми говоримо про розвиток української мови, я не приймаю полеміку, що розвиток української мови здійснюється за рахунок якоїсь мови. Це глибоко не так. Українська мова розвивається не за рахунок грецькою, івриту чи російської мови. Це наша материнська мова. Це наша державна мова. Якщо українець не збереже українську мову, вибачте, білорус, росіянин чи поляк її не збережуть при всіх наших відносинах. Це є хрест для української нації.
Але ми живемо у відкритому світі, і переконаний, що кожен представник будь-якої національності буде такі самі теплі слова говорити про свою мову.
Кожна людина хоче, щоб її діти виховувалися в тій атмосфері і традиціях, в яких народилася вона сама і які вона хоче передати своїм дітям. Тому ми дійсно говоримо про розвиток української мови як державної, офіційної по всій території України. І це наше ключове завдання гуманітарної політики, це очевидна річ.
Поряд із цим ми говоримо, що ця політика не призводить до мінімізації прав будь-якої меншини на володіння і застосування своїх мов. Це право європейське, воно йде поряд із нашим вибором української державності.
Хотів би наголосити, що коли ми говоримо про політичні порозуміння, мова йде і про помісну церкву. Мені важко збагнути, як можна говорити про духовну незалежність нації, не маючи помісної церкви. Але я хочу давати дуже тонку відповідь, щоб вибрані з контексту мої фрази ввечері не йшли на шпальтах опозиційних видань, що Президент когось веде до котроїсь церкви. Я хочу сказати, що я поважатиму вибір кожної людини, її духовну дорогу. Але говорячи з національних позицій, з позицій Української держави, мені, як православному, боляче дивитися на той розбрат, який панує в православних християнських церквах України.
Тому коли ночами вели довгі дискусії над Універсалом, я наполіг, щоб це питання залишилося в положеннях Універсалу. Тому що це питання потребує відповіді. І вона не політична, а скоріше за все відповідь тебе, як громадянина, як віруючого, як прихожанина, що ти не можеш спокійно дивитися на такі складні процеси в українській церкві. І це є предмет українського порозуміння.
Коли ми говоримо про наш вибір – ну таку долю Бог послав, що на Сході України в нас є східний ринок, ЄЕП, специфічний ринок, складний ринок. Він, скоріше, працює за принципами і правилами, які не сприймаються на інших ринках. Але вибачте, там 25 млрд. доларів США українського товарообігу. За цим стоїть, очевидно, 4-5 млн. робочих місць, пенсії, бюджети, зарплати і т.д. Нас безумовно цікавить цей ринок. Як посилити українську присутність на цьому ринку? Не згортати його треба. Українську присутність там потрібно збільшувати. Це завдання одного порядку.
Наш стратегічний напрямок інтеграції – до Європейського Союзу і європейського ринку. Цей ринок межує із західними кордонами України. Він у 7 разів більший за потенціалом від східного ринку. Як зробити так, щоб українська присутність була там не 21%, а хоча б така, як у Росії, 55%? Для цього ми говоримо про поправку Джексона-Веніка, про статус ринкової економіки у відносинах з ЄС, США, про зону вільної торгівлі, про СОТ, як завдання поточного року. Ми підписали більше 40 двосторонніх протоколів, де визначили принципи взаємної торгівлі.
Тому наша економічна стратегічна мета – інтеграція до європейського ринку. Це непроста дорога. Вона не вирішується за один рік. Але якщо ми сьогодні будемо говорити про СОТ, через декілька років ми будемо говорити про ЄС. Якщо ми сьогодні не будемо говорити про статус ринкової української економіки, про зону вільної торгівлі з країнами ЄС, нам довго не доведеться говорити про ЄС.
Тому ми проводимо, на мій погляд, одну з найдемократичніших і найбільш ліберальних політик, у тому числі міграційних.
З травня минулого року ми скасували візи для громадян ЄС. Потім скасували візовий режим для громадян США, Канади, Японії. Це не просте політичне й технічне рішення. Мова не йде про те, що ми недорахувалися десятки мільйонів доходів до дипломатичної казни. Ми отримали у 2,5 разу більше відвідин України за останні 12 місяців, ніж за попередні роки.
Учора вранці я був у Криму і спілкувався з урядом. На 34% за один рік збільшується кількість туристів у Криму.
Щодо деяких країнах, таких як Польща, то інтенсивність туристичних поїздок збільшилася втричі. Це говорить про те, що Україна стає відкритішою, про неї говорять з більшою повагою у світі.
Борис Іванович [Тарасюк] говорив про акценти нашої регіональної політики. Ми не тільки відродили ГУАМ. Це утворення стало міжнародною організацією з офісом на майдані Незалежності. У цієї організації є бюджет, регламент діяльності. Вона прописалася в Україні, має повноцінну діяльність, повноцінне фінансування і ведеться політика, безумовно, в інтересах усієї спільноти, яка до неї входить, у тому числі, України.
Ми говоримо про багато вимірів, довкола яких нам потрібно шукати порозуміння. Повірте, я вам хочу сказати відкрито, по-чесному. Ніхто за 15 років публічно перед телекамерою не вів дискусію про українську соборність, про українську помісну церкву, про НАТО, ЄС, ЄЕП. Ми вели чесну дискусію. Я бачив, як на моїх очах ця політична відповідальність переходить у формат політичної позиції тих чи інших сил.
Я апелюю до вас із одним проханням. Ми хочемо бачити Україну сильною, громадян – заможними, лад – демократичним, але це робота політики маленьких щоденних успішних кроків. Щоб у нас вистачило терпіння, щоб у кожного був шанс прирівнятися з нами або перегнати нас у тих питаннях, в яких він кращий. Щоб у нас появилася ця державна мудрість. Щоб ми проявили терпимість у цьому загальному консолідаційному процесі і дали шанс більшості.
Тому у своєму плані дій, у своїй власній дорожній карті я бачу це завдання як перший етап роботи усіх гілок влади, політичних та суспільних інституцій. Це політична консолідація нації.
На його ґрунті другою масштабною дією стане формування однорідного гуманітарного простору України. Ніколи досі такого завдання не ставилося. Про це не дбали і не хотіли дбати, ховаючись від проблем і підміняючи ідею національної єдності діями адміністративного апарату.
А нам потрібен цілісний культурний простір України, що спирається на українську національну ідентичність – від Донецька до Львова, від Чернігова до Севастополя, а також на принципах регіональної взаємодоповнюваності і толерантності у ставленні до культурних та мовних потреб меншин.
Будь-які регіональні відмінності українців треба з розумом і тактом використати на користь загальної української справи. І, за моїм баченням, завдяки зусиллям українських професіоналів, незалежно від політичної приналежності, прийде третій етап нашого поступу: дійсне утвердження України як європейської держави, заснованої Українською нацією, розбудованою всім Українським народом і впевненою в своїй перспективі жити за принципом «у вільній країні – вільна нація».
У цьому плані дій є ряд незмінних констант. Я це ще раз хочу виділити курсивом, щоб ми правильно задавали координати для сьогоднішніх і завтрашніх дій.
Перше. Демократичний розвиток України і дотримання прав людини. Це – вихідна позиція для всіх українських процесів, яка стоїть поза будь-якими політичними переговорами і домовленостями. Ми не повинні маніпулювати демократією. Ми повинні в центі бачити людину з її правами і вольностями, які надаються українською Конституцією і Законом.
Але паралельно я хочу сказати, що в нас є колосальні проблеми з утвердженням судової гілки влади, прокуратури, правоохоронних органів. Довгі роки ці органи були найбільш криміналізовані. Вони були «парасольками» для тих бізнесів, які велися, в тому числі, у споріднених сферах. І це правда.
Тому коли ми говоримо про те, як Україні найшвидше пройти дорогу боротьби з корупцією, ми звертаємося і до ЄС, до уряду США, я готовий звернутися до будь-якої громадської ініціативи. Друзі, Україні потрібна ваша допомога!
Вихід з ситуації, коли Україна довгі роки мала корумповану високу владу, закінчується. Але цю відповідь неможливо дати за одне півріччя. З цим зустрічалося багато націй світу. Тому тут ми звертаємося до світової спільноти. Ми неухильні в ході цією дорогою, але за ту допомогу, яку ви можете надати в цьому, Україна буде вдячна.
Друге, про що ми вже говорили. Соборність та унітарність України. Цілісність України виборювалася кров’ю наших дідів і батьків. Але ми живемо в країні, де не демарковано ще жодного метру національного кордону. І коли ми говоримо про наші двосторонні відносини, коли я ставлю завдання перед МЗС, одне з перших питань – визначення і закріплення української території. І ми цю роботу проведемо і з Російською Федерацією, і з Білорусією, Молдовою, Румунією і т.д.
Соборність та унітарність – річ безумовна. Гасла федералізму в рамках політичних полемік визнано безперспективними. Досягнуті домовленості і порозуміння розвіяли цю примару. Але я радив би ще говорити про неї і застерігати від неї. Це потрібно сім разів міряти, щоби потім відрізати – і назавжди забути.
Сьогодні багато говорилося про реальність державної української мови. Нація, держава йдуть до цього переконливою ходою. Ще раз хочу сказати, що для української мови як мови державної та мови офіційного спілкування немає альтернативи в Україні. Цей факт прийнято українським політикумом як доконаний.
Четверте. Заохочення до консолідації церков. Провідні політичні сили дійшли згоди, що цей процес повинен відбуватися в атмосфері толерантності, з чітким розумінням, що держава не може бути байдужою до його націєтворчого характеру. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, ідею створення єдиної помісної Української православної церкви поділяє 50% населення і лише 11% ставляться до неї негативно.
П’яте. Інтеграція до Європейського Союзу і НАТО. Жодна відповідальна політична сила України не ставить під сумнів стратегічні цілі зовнішньополітичного курсу країни. Досягнуто чіткої згоди – подальший розвиток цього курсу є незворотнім. За підсумками тривалих політичних переговорів, я стверджую, що безумовність цих констант прийнята керівництвом парламенту та уряду, основними лідерами українського політичного середовища.
Ми говоримо про історичне примирення. Я не один раз збирав і представників воїнів Червоної армії, і сторону, яка представляє УПА, ОУН з одним благим наміром. Ветерани, ряди яких рідіють, повинні зробити ще одну велику справу на додаток до тих благих справ, які вони робили, – подати одне одному руку. Не передавати цю проблему синам, моєму поколінню. Я знаю, що для багатьох це важко. Для багатьох є особисті підстави займати ту позицію, яку вони займають. Але давайте дивитися на історію. Чому іспанці подали одне одному руку, хоча воювали на протилежних барикадах? Чому ми простили всіх, і німців, і японців, інші нації, а одне одного не можемо простити? І вибір стоїть далеко не в площині приватних відносин. Я переконаний, що для іспанців, які воювали один проти одного, був єдиний мотив: помиритися в ім’я Іспанії. Все решта – дрібниці.
Така сама ситуація в моїй країні. Ветерани повинні подати одне одному руку тільки заради одного – щоб Україна зробила ще один крок до консолідації. Щоб вона йшла в майбутнє ще без одного протиріччя, яке існує сьогодні. Переконаний, це подвиг в ім’я України.
За моєю настановою ці та інші речі були зафіксовані в політичних документах і, зокрема, в Універсалі національної єдності, що був підписаний у Києві 3 серпня 2006 року. Я вважаю Універсал актом виняткової політичної ваги і непростого суспільного зобов’язання політичних сил, влади, до якого вдалися відповідальні інститути влади, політичні сили України, усвідомлюючи безперспективність політики протиборства. Я добре розумію усю контроверсійність реакції українського суспільства та світового українства на перебіг парламентської кризи та формування нового уряду України. Я це все добре розумію.
Але в нас був вибір: або йти емоціями, порушувати Конституцію і Закон, робити ревізію виборів, яких усі визнали, або бути демократами до кінця. Переконаний, що емоції вщухнуть. Головним є інше: я ні на крок не відступив від української Конституції і Закону. Два роки тому в Україні це було популярно. Програв вибори – скасуй, виграєш, може, інші. Не виграєш інші – скасуй, можливо, треті виграєш. Цю дорогу потрібно припинити раз і назавжди. Нам потрібно жити в дусі Конституції.
Я не маніпулював жодною позицією жодного виборця. Україна є демократичною і стабільною сьогодні. Це головний факт тієї історії, в якій Україна жила протягом минулих 1,5 року.
Переконаний, що справи важать більше, ніж слова. Національний внутрішній і зовнішній курс України додержано і гарантовано. Колишні суперники – провідні політичні сили країни відкрили один перед одним можливість для співпраці . Як він буде використаний – це інше питання. Якщо ми з обох сторін маємо політичні сили, відповідальні за свої рішення і вчинки, ми можемо стати на дорогу стабільності протягом багатьох років.
Нами пройдено іспит демократії. Прийміть цей факт як реальність і як початок для нової праці. Я свідомо додержуюсь лінії об’єднання України. Я гарантую дотримання демократії в Україні. Я чітко бачу нашу перспективу. Ми обов’язково її досягнемо.
Пані і панове,
"Для такого великого діла, як відродження та консолідація… нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності…" Ці слова написані Іваном Франком.
IV Форум Українців, 15-та річниця Незалежності України проходять під знаком його 150-літнього ювілею. Я беру Франкові слова як своєрідний ідеологічний лейтмотив нашої зустрічі про згуртування Українського народу.
За дуже влучним і глибоким тлумаченням ідей Каменяра, що його зробив Дмитро Павличко, "Франкова позиція не має агресивної і войовничої натури. Це дія на оздоровлення духовного єства нашого народу, на вигоювання ран, що їх на нашій землі залишили колючі дроти кордонів, пожежі релігійних чвар, міжбратня, може, найтяжча ненависть. Це високоморальна філософія, яка не трактує чужу націю як ворога, а підкреслює в її культурі та суспільному житті благородні, патріотичні тенденції, в яких треба брати приклад для наслідування".
Із цих цитат я розпочинаю діалог з вами із нагального питання – зміцнення і об’єднання всього світового українства.
Українська діаспора повинна розуміти – вона має свого Президента, свою українську владу, яка готова чесно пройти свою дистанцію в пошуку реалізації тих натхненних проектів, про які ми говоримо роками. Я переконаний, що сьогодні ми маємо найконкретнішу розмову. Я буду дуже вдячний тим сесіям, які будуть відбуватися після ранішнього засідання по різних тематичних галузях і областях життя нашого українства.
Я глибоко усвідомлюю українську діаспору як явище унікальне у своєму масштабі, потенціалі і можливостях. Нам бракувало довгий час одного – як поєднати, гармонізувати інтереси материнської землі, української держави, української діаспори. Як зробити спільний план дій, як зробити спільну дорожню карту. Зрозуміло, що всього зразу опанувати ми не зможемо. Але я переконаний, що ми могли би бути набагато успішнішими, взявши за основу реалізацію щорічно 4-5 знакових кроків для України чи для української діаспори за кордоном.
Сьогодні порушувалося багато питань про конкретні проекти. Ми охоче беремося за них. Беремося за завершення проекту з українського Голодомору. 8 місяців тому завершився – мені незручно ці слова казати, але я говоритиму їх – черговий конкурс на пам’ятник, присвячений Голодомору. Визначено, як завжди, чотирьох переможців. Йдемо далі, бо нам треба знайти одного. З чотирьох єднати дуже важко.
Я хотів би наголосити, що в мене є повна політична воля для того, щоб ми поставили крапку в цьому питанні. Щоб на київських кручах стояв пам’ятник, спів масштабний трагедії українського Голодомору. Як Президент я повністю пройду цією дорогою, але я не хотів би ламати чиюсь уяву про цей образ, про характер і настрій цього пам’ятника. Я хотів би, щоб українське суспільство, українська громада, діаспора брали пряму участь у полеміці довкола того, який би пам’ятник ми хотіли бачити з цього приводу.
З української діаспори, з української сторони, з української влади буде виділено повне фінансування. Хоча, я переконаний, питання не лише в цьому. Фінансування буде вирішене через багато інших, ніж держава, каналів, бо кожен, я переконаний, хоче долучитися до того, щоб ця українська трагедія отримала відповідний масштабний пам’ятник.
З цього ми і почали – із закладання Калинового гаю в Києві, де на кручі буде висаджено 12 тис. калинових кущів. Кожен кущ буде присвячений кожному українському селу, яке страждало від Голодомору 20-х, 30-х, 40-х років. Можливо, це теж один із масштабів того, щоб люди побачили, яке це було страхіття, який це був виклик.
Ми готові говорити про багато інших проектів – і від літератури, мистецтва, історії, де держава охоче візьме на себе свою частину зобов’язань. Мені хотілося би, щоб до цих справ було дуже конкретно залучене і українське товариство за кордоном, українська діаспора.
Ми наведемо порядок, наприклад, в Українському центрі в Москві. Я завтра дам розпорядження, яка там ситуація, що там треба зробити, кого замінити і т.д. Але я звертаюся до української громади: ну вас же там мільйони! Невже ми не можемо побачити московський центр української діаспори таким, яким ми хочемо його бачити? Про яку орендну плату йде мова, про які гуртки? Якщо цього хоче українець, то чому б це не зробити? Які можуть бути перепони для цього?
Я переконаний, якби ви продемонстрували в цих питаннях більше консолідації, більшу спільність, повірте, в нас би були і хороший культурний центр, і українська школа в Москві, і українська бібліотека в Москві, і театр. Кожну свою зустріч з російським керівництвом я починаю з цього. І я цією дорогою буду йти. Я переконаний, що це тільки посилить наші відносини і продемонструє взаємну повагу двох націй, двох народів і, можливо, двох влад.
Переконаний, що Київ повинен перетворитись на справжній координуючий і об’єднуючий центр діяльності світового українства.
Не існує альтернативних Україн. Є Україна – одна. Один Київ. Один народ.
Треба відмовитись від неприродного поділу українців на своїх та зарубіжних. У світоглядному сенсі, Україна є там, де є українці і є наша рідна українська мова.
Потрібно створити сучасну глобальну централізовану мережу для діалогу з усіма нашими співвітчизниками за кордоном, не оминаючи жодного – ані давні еміграційні хвилі, ані новітні осередки чи сучасні трудові міграції. У цьому сенсі не варто забувати й про тих вихідців з України, які тяжіють до неї, попри іншу національну приналежність.
Необхідно істотно посилити і модернізувати діяльність Української всесвітньої координаційної ради як ключового центру взаємодії світового українства – центру, який діє згідно з сучасними інформаційними та організаційними технологіями.
Настав час здійснити такі фундаментальні ініціативи, як створення багатотомної Енциклопедії Світового Українства та Білої книги надбань українства у світі.
Нам треба глибше самим зрозуміти, хто такі українці у світі. Чому кожна нація, коли говорить про репрезентацію своїх зусиль, свого процесу, починає з цього питання. Приїжджаючи до маленької Швейцарії, ти побачиш музей «Швейцарці в світі». Вони показують, яка це гігантська нація, скільки вона зробила для світу.
Ми – нація, яка ходить на цій землі від часів Трипілля. Нашими національними цінностями дихає вся Європа. Це тут ще 500 років тому було виборче право, тут обирали українських гетьманів, коли в Європі ще передавали владу від батька до сина. Це тут родилася перша в світі конституція, до речі, на 90 років раніше, ніж польська і на 70 років раніше, ніж американська. Чому нам цим не гордитися? У нас були свої Сікорські, Достоєвські.
Думаю, ми знайдемо в цьому добре порозуміння з нашою діаспорою.
Перед Києвом, і саме перед Києвом стоїть принципове завдання здійснити достеменне вивчення української присутності за кордоном, систематизувати відомості про всі наявні національні надбання поза межами України, про могили і місця, пов’язані із видатними українцями, знайти, розшукати і, по можливості, повернути численні архіви, історичні цінності та мистецьку спадщину.
Уряду я даю доручення взяти під державну опіку найважливіші центри української культури у світі – Український вільний університет у Мюнхені, Українську вільну академію наук у Нью-Йорку, Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Сарселі, Бібліотеку імені Симона Петлюри у Парижі та десятки інші.
Завтра з вами матиме зустріч Прем’єр-міністр України, і я прошу говорити про ці реальні проекти, які потребують фінансування зі сторони Української держави.
Цю вказівку я доводжу у вигляді свого Указу про першочергові заходи із збереження і захисту українських надбань у світовому цивілізаційному просторі.
Для всіх нас я бачу гостру потребу вироблення ґрунтовної сучасної концепції шляхів розвитку світового українства, його стратегічних цілей та завдань. Практичне втілення цього завдання я хотів би очікувати від взаємодії Української Всесвітньої Координаційної Ради та Міністерства закордонних справ України.
І як перший крок, я вношу на ваш розгляд проект Національної концепції співпраці із закордонними українцями, що за моїм дорученням був розроблений Міністерством закордонних справ України. Після обговорення на Форумі я буду готовий затвердити цей документ.
Не зі слів, а із щоденної праці я знаю про потреби і проблеми українства у світі. Я бачу культурне тяжіння до України з боку громад українців країн Балтії, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Білорусі, Молдови. У цьому контексті я вітаю дії Європейського конгресу українців, який заслуговує на широку і дійову підтримку. Дякую вам.
Добре знаю і розумію непрості проблеми збереження української ідентичності у просторі Північної та Південної Америки. Відтак не можу не сказати слова заохочення на адресу Світового конгресу українців, Українського конгресового комітету Америки, Конгресу українців Канади, Світової федерації українських жіночих організацій та організацій Південної Америки.
Глибоку стурбованість у мене продовжують викликати загрози національного культурного і духовного життя представників української діаспори Сходу. На цих теренах якщо й постають окремі зрушення (як, наприклад, у Грузії), то вони гинуть в океані байдужості на просторі СНД, де досі немає ані мережі українського шкільництва, ані, принаймні, окремих державних закладів з українською мовою викладання.
Це означає найголовніше. Нам необхідна ефективна модель співпраці з повноцінним – підкреслюю – повноцінним фінансуванням з боку Української держави і чіткою координацією не лише в культурній сфері, а й у політичних, економічних, науково-технологічних справах.
Вже зараз, для підтримки діаспори ми запланували виділити до 2010 року майже 77 мільйонів гривень. На цю політику в 2006 році виділено 21 мільйон гривень.
У Міністерстві закордонних справ створено спеціальний департамент, який сьогодні координує всю роботу з українцями за кордоном.
Хотів би наостанок сказати ще одну репліку. Нам треба перестати скиглити по-українськи. Треба виходити з того, що ми живемо в досить суворому світі. Всі нації прагнуть завоювати і захистити своє місце. Ніхто нам не допоможе. Це можуть зробити тільки українці, трудячись зранку до вечора великим трудом. Лише ми самі, лише Українська держава здатна забезпечити цю високу вимогу.
І особливо – в контексті нових викликів і потреб, серед яких вироблення державної стратегії щодо багатомільйонної армії українських заробітчан за кордоном, повернення українців на Батьківщину і, водночас, забезпечення їхньої підтримки з боку всієї діаспори.
Пані та панове,
"В осмисленні теми "Україна і світ" нам, мабуть, треба бути тверезими і самокритичними, враховувати сучасні критерії і навіть прагматизм сучасного людства, бо часто ми звертаємось до неї в мелодраматичному настрої, ладні дорікати всьому світові за байдужість до наших бід, ... або ж вихваляємося тим, що сьогодні для інших не має реальної ваги…
Певно, мова має йти не про це, а про те, що ми взяли від світу і чого не взяли? Що дали і чого не дали? Чим могли бути і чим стали? Як зможемо вижити в світі і сприяти його виживанню?"
Своє слово я хочу завершити цією цитатою, яка належить Іванові Дзюбі.
Слова, виголошені шістнадцять років тому, зберігають актуальність і точно відповідають світоглядній проблемі пошуку свого місця, на яку має дати відповідь світове українство.
На моє глибоке переконання, ця відповідь складатиметься з трьох основ нашого самоусвідомлення.
Ми – великий народ.
Ми віддані цінностям демократії, лібералізму та національного поступу.
У XXI столітті ми постаємо як єдине світове українство – консолідована і потужна спільнота, що присутня у житті планети своїми активними діями, працею і справжнім національним успіхом.
Слава Вам!
Слава Господу Богу!
Слава Україні!

 


ІНТЕРВ'Ю З ДЕЯКИМИ ДЕЛЕГАТАМИ ТА ГОСТЯМИ ФОРУМУ>>>

УКРАЇНСЬКІ МАС-МЕДІА ПРО ІV ВСЕСВІТНІЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ>>>

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА В БОЛГАРІЇ>>>

ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАКОРДОННИХ УКРАЇНЦІВ"
>>>


СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ (ЗАКОРДОННИХ УКРАЇНЦІВ) В БОЛГАРІЇ
Звіт підготовлений для ІV Всесвітнього форуму українців та Річної наради Світового конгресу українців
>>>


ЦЕРКОВНА УТВАР



ИЗРАБОТВАНЕ
НА ЦЪРКОВНА УТВАР